Ukrajina.tv   » » Ukrajinština  » » Mapa dialektů

Карта говорів української мови СЕРЕДНЬОНАДДНІПРЯНСЬКИЙ ГОВІР СЕРЕДНЬОПОЛІСЬКИЙ ГОВІР ЗАХІДНОПОЛІСЬКИЙ ГОВІР СХІДНОПОЛІСЬКИЙ (ЛІВОБЕРЕЖНОПОЛІСЬКИЙ) ГОВІР СЛОБОЖАНСЬКИЙ ГОВІР СТЕПОВИЙ ГОВІР СТЕПОВИЙ ГОВІР. Кубань НАДДНІСТРЯНСЬКИЙ ГОВІР НАДСЯНСЬКИЙ ГОВІР ПОКУТСЬКО-БУКОВИНСЬКИЙ ГОВІР ЗАКАРПАТСЬКИЙ ГОВІР ЛЕМКІВСЬКИЙ ГОВІР ГУЦУЛЬСЬКИЙ ГОВІР БОЙКІВСЬКИЙ ГОВІР ВОЛИНСЬКИЙ ГОВІР ПОДІЛЬСЬКИЙ ГОВІР ПІВДЕННО-ЗАХІДНЕ НАРІЧЧЯ ПІВДЕННО-СХІДНЕ НАРІЧЧЯ ПІВНІЧНЕ НАРІЧЧЯ


Mapa nářečí (dialektů) (говорів, говірів) ukrajinštiny. Popisky jsou v ukrajinštině, jejich překlad je v přípravě.


Ukrajina.tv   |   Ukrajinština


Південно-західне наріччя.

ПІВДЕННО-ЗАХІДНЕ НАРІЧЧЯ — одне з трьох наріч укр. діал. мови. Охоплює говори на тер. пд.-зх. областей України, а також на суміж. землях Молдови, Румунії, Угорщини, Словаччини, Польщі (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721); говірки пд.-зх. типу як окр. анклави поширені також в Югославії, Канаді, США. На пд. й зх. межа П.-з. н. є одночасно межею з сусід. мовами; на пн. умовна лінія Володимир-Волинський — Луцьк — Рівне — Новоград-Волинський — Житомир — Фастів відмежовує П.-з. н. від північного наріччя; умовна лінія Фастів — Біла Церква — Ставище — Тальне — Первомайськ — Ананьїв — нижня течія Дністра відмежовує П.-з. н. від південно-східного наріччя. П.-з. н. об’єднує старожитні говори. Складна історія людності пд.-зх. регіону України від доби Київ. Русі до серед. 20 ст., насамперед наявність тривалих у часі адм. меж, розчленування території наріччя між різними д-вами, що супроводжувалося у певних зонах П.-з. н. відмінними інтенсивними впливами ін. мов, зумовила значну діал. диференціацію цього наріччя. У ньому виділяють три групи діалектів: 1) волинсько-подільську, об’єднує волинський говір і подільський говір, що поширені на тер. історичних Волині і Поділля; 2) галицько-буковинську, об’єднує наддністрянський говір, покутсько-буковинський говір (надпрутський), гуцульський говір (східнокарпатський), надсянський говір, що поширені на тер. історичних Галичини і Буковини; 3) карпатську, об’єднує бойківський говір (північнокарпатський, або північнопідкарпатський), закарпатський говір (середньозакарпатський, підкарпатський, південнокарпатський), лемківський говір (західнокарпатський).

Риси, за якими П.-з. н. протиставляється пд.-сх. і пн. наріччям, охоплюють усі чи більшість говорів наріччя; частина специфічних для П.-з. н. рис має вузьколокал. характер. Багато важливих для структури П.-з. н. ознак не протиставляються ін. наріччям, вони є інтегральними. Фонет. особливості П.-з. н.: рефлексація давніх о, е в новоутв. закритих і ненаголош. складах як і (конь > кін’, печь > піч, ıєсень > осін’), у частині карпатських говорів давні о, е зазнали ін. змін на у, ÿ, и (конь > кун’, кин’, принеслъ > принÿс); давній Ђ (ять) рефлексувався як і в наголош. і ненаголош. позиціях (пЂсокъ > пісóк, дЂло > дíло); в галиц.-буков. групі говорів а після м’яких приголосних і шиплячих змінюється на голосний перед. ряду е, и, і (час > чіс, тел’á > тел’é, шáпка > ши́пка), для ін. говорів ця зміна не характерна; наявність сильного укання — зміни ненаголошеного о в у (гоулýбка, кужýх); у ненаголош. позиції сильне змішування е і и (жиевé, вислó), а в буков. говорі виразна зміна артикуляції и у напрямку до е (беикé ‘бики’, жéто ‘жито’); у карпатських говорах наявний голосний заднього ряду ы (сыны, былы); деспалаталізація p’ і пов’язане з нею виділення нової йотової артикуляції в наддністр. говорі (зор’а > зорйа, бур’а > бурйа); оглушення приголосних у кінці слова і перед глухими приголосними; відсутність подовження приголосних в іменниках с. р. (жит’:а > жит’а, жит’е); перехід м’яких приголосних д’, т’ в ґ’, к’ (д’ід > ґ’ід, т’íсто > к’íсто); наявність на місці давніх сполук ръ, лъ, рь, ль рефлексів -ир-, -ил-, -ер-, -ел-, -ыр-, -ыл- (керни́ц’а, кырвáвий, гилтáти). Морфол. особливості П.-з. н.: наявність флексії -оў, -еў на місці давніх -ойу, -ейу, а також флексії -ом в ор. в. одн. іменників ж. р. та узгоджених з ними прикметників, числівників та окр. займенників (рукóйу > рукóў, рукóм, мнóйу > мноў, мном, землéйу > землеў); збереження у багатьох говорах рефлексів давніх закінчень дав. і місц. в. мн. іменників ч. р. -ом, -ім, -ох, -ix (синóм, брáтім, на синóх, на брáтіх при формах синáм, братáм, на синáх, на братáх у більшості укр. діалектів); збереження давніх форм дав. і ор. в. одн. особового і зворотного займенників мі, ми, ті, ти, си, м’а, т’а, с’а при формах менí, тобí, собí, менé, тебé, себé в ін. говорах; поширення усічених форм займенників (го, му зам. йогó, йомý), редуплікованих форм вказів. займенників то, се тото, сесе, сес’а; наявність форм інфінітива на -чи від дієслів з основами на задньоязиковий приголосний г, к, x (бігчи, стрими); поширення різних форм майб. ч. (бýду писáти, бýду писáв, писáтиму. му писáти); збереження давніх особ. форм дієслів 1-ї і 2-ї ос. одн. і мн. мин. ч. (носи́вйем, носи́лам, носи́ли смо, носи́ли сте), а також форм давномин. ч. (був-йем казáв) та форм умов. сп. (був бим роби́в).

Синтакс. особливості П.-з. н.: наявність конструкцій прийменник к + іменник, займенник у дав. в. (к тóбі, зам. до тéбе), конструкцій нас було двох зам. нас було двойе, майу діти зам. майу дітей та ін; поширення вільного відносно зворотного дієслова розташування форманта с’а — у препозиції чи постпозиції (йа с’а весел’у і йа весел’ус’а).

Словотв. особливості П.-з. н. зумовлюються набором словотворчих засобів, не властивих діалектам ін. наріч, напр.: суфікси -анк(а), (н)-иц’(а) для утворення назв полів з-під сільськогосп. культур (стерн’áнка, бурачáнка, барабол’áнка, жи́тниц’а, бýл’аниц’а), суфікс -л’(а) для творення назв діючої особи ж. р. (брáл’а, копáл’а, ворожíл’а) та ін. Літ., наук. діяльність, шкільництво носіїв П.-з. н. аж до серед. 20 ст. були позначені поміт. впливом місц. говірок, що зумовило формування у різний час галиц., буков. і закарп. варіантів укр. літ. мови, з яких лише галицький був найбільш унормованим і поширеним.

»» zpět (nahoru) na mapu dialektů

Південно-східне наріччя.

ПІВДЕННО-СХІДНЕ НАРІЧЧЯ — одне з трьох наріч укр. діал. мови, що охоплює говори пд. р-нів Київ. та Сум. областей, усієї території Харків., Луг., Донец., Полтав., Запоріз., Дніпроп., Херсон., Кіровогр., Черкас., Микол. та Одес. областей (крім окр. р-нів чотирьох останніх, говірки яких належать до південно-західного наріччя). П.-с. н. поширене в Криму, а також у суміж. р-нах Курської, Бєлгор., Воронез., Ростов. областей Росії (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721). Говірки П.-с. н. разом з говірками північного наріччя функціонують серед укр. переселенців на Кубані, у Краснодар. та Ставроп. краях, на Поволжі, Дал. Сході, в Сибіру, Казахстані, на пн. Киргизстану. Пн. межа П.-с. н. проходить по умовній лінії Коростишів — півд. Києва — Прилуки — Конотоп — і далі по р. Сейму до рос. мовної території; на заході — по умовній лінії Фастів — Біла Церква — Ставище — Тальне Первомайськ — Ананьїв. П.-с. н. межує з пд.-зх. наріччям; на сході — з південнорос. говірками. П.-с. н. об’єднує три говори: середньонаддніпрянський говір, слобожанський говір та степовий говір, з яких лише перший належить до говорів давньої формації, а два інші — пізнішого утворення. Середньонаддніпр. говір має виразну пн. діал. основу. Слобожанський і степовий виникли як наслідок переселення і дозаселення людності протягом 16 — 18 ст. П.-с. н. остаточно сформувалося у 19 — 20 ст. Воно побутує на території з найчисельнішим порівняно з двома ін. наріччями укр. населенням, а його говори значно однорідніші, ніж говори пн. і пд.-зх. наріч. П.-с. н. властивий шестифонемний наголош. вокалізм, який в осн. виявах фонем мало чим відрізняється від вокалізму укр. літ. мови. Однак у частині говірок П.-с. н. спостерігаються риси, характерні для говірок пн. наріччя, напр.: збереження [о], [е] в ненаголош. позиції на місці етимологічних [о], [е] (гвоздки́, бéседа, пошóў). У П.-с. н. у ненаголош. позиції немає розрізнення фонем [е], [и] (ниесý, виедý, жеивé, биерéза, сиелó). У ряді говірок фонему [о] у ненаголош. позиції заступає фонема [у] (туобí, пуожар). У системі консонантизму П.-с. н. у більшості говорів фонема [ф] заступається звичайно [x], [хв] (тýхлі, хвáбрика, бухвéт); обмежено вживаються африкати [дж], [дз], [дз’], зам. них — [д], [ж], [з] (хóд’у, бужý, звонóк, жерелó); наявний альвеолярний (т. з. середній) .], що найчастіше виступає у полтав. говірках (гол.ова, бул.и́, мол.око); поширений м’який приголосний [р’] (р’ама, гр’аниц’а, кобзар’).

На морфол. рівні діал. ознаки спостерігаються гол. чин. у дієвідмінюванні. Форми інфінітива можуть мати паралельні суфікси -ти або т’; дієслова 1-ї ос. одн. — форми типу вóз’у, кóс’у, сид’ý, крут’ý; широко представлені усічені форми у дієсловах І дієвідміни: зна, гукá, дýма, питá; у дієсловах II дієвідміни у слобожанських і степових говірках виникли форми типу нóсе, рóбе, лáзе.

Серед синтакс. ознак П.-с. н. — багатозначність спол. де, що вживається зам. куди, який, що; обмежене вживання спол. але, частіше — спол. так, та, а, но (ну).

У лексиці П.-с. н. є чимало русизмів, а також, особливо в степових говірках, тюркізмів, болгаризмів, запозичень з роман. мов. Лексичні ареали П.-с. н. нечіткі, розмиті.

»» zpět (nahoru) na mapu dialektů

Північне наріччя.

ПІВНІЧНЕ НАРІЧЧЯ, поліське наріччя — одне з трьох наріч укр. діал. мови, поширене в пн. частині України. На півночі межує з перехідними укр.-білорус. говірками Берестейщини і Пінщини, що їх відділяє від пд.-зх. наріччя білорус. мови умовна лінія, яка проходить від лівобережжя р. Нарева до лівобережжя р. Горині. Пн. межа П. н. тягнеться від Горині на пд. сx. приблизно вздовж кордону України. На укр. лівобережжі Дніпра вона мало виразна: проходить на крайній пн. Черніг. обл. до Десни — прибл. вздовж кордону між Україною та Росією. Зх. межа П. н. тягнеться прибл. на 50 км від р. Зх. Буг, де поширені надбузько-поліські (підляські) говірки. Пд. межа визначається ізоглосними пасмами, які простягаються за умовною лінією: район Влодави (Польща) — Володимир-Волинський — на пн. від Луцька — Рівне — на пн. від Новограда-Волинського — Житомира — Києва — устя Десни — р. Остер — р. Сейм. Пн. говірки поширені в Курській, Бєлгородській та Воронез. областях Росії (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721).

П. н. поділяється на три говори: східнополіський говір (лівобережнополіський), середньополіський говір (правобережнополіський) і західнополіський говір (волинсько-поліський). Відрізняючись між собою, вони мають деякі спільні особливості, які протиставляють П. н. південно-західному наріччю і південно-східному наріччю та визначають його перех. характер від укр. мови до білоруської. Це різна рефлексація давніх ę, ě (Ђ), о та е в наголош. і ненаголош. позиціях, що виявляється у чергуванні а/е: пйат’ — пети́, ход’áч’і — хóдеч’і, йáма — йемк’í; у чергуванні і/и, що походять з Ђ, на волин. Поліссі: д’ід дидóк, ê, іее в середньополіс. і східнополіс. говорах: л’êс л’есóк; в якісно різних рефлексах давніх о та е, що розвинулися в чергування дифтонгів і монофтонгів закритої артикуляції наголош. закритого складу з о та е відкритого ненаголош. складу: туôк, твêк, твиêк, твик, тêк, тик, тиік, тіик — тóку; п(й)іêч, п(й)êч, п(й)іч — пéч’і. Збереження у сучасних пн. говорах слідів давніх довгих о, е, а також посталих внаслідок замінного подовження о, е під наголосом і відсутність будь-яких прослідків довгих у ненаголош. складах виявляється у послідовній нейтралізації не під наголосом опозицій ě, е е: сенá, сем’і, а (е), е — е: петáк, перó, ě (з ō), о (з ō): ройê, роти́. Якісно розрізняється волинський (південний) і поліський (північний) наголош. вокалізм: в’іл (вуôл, вуêл, вуил, вил, вôл, вêл, вол, вул); с’ім (с’êм, с’іêм); мен’і (м’ін’ê); б’íлий (бêли, бйêли, бйіêли). Це протиставлення поліського і південного укр. мовного масиву найчіткіше виявляється на поліс. лівобережжі і правобережжі, а в західнополіс. говорі спостерігається сусідство південних і північних рис: в’із і вуз, вуôз.

На морфол. рівні визначальною рисою залишаються усічені прикметникові форми наз. в. одн. ч. р.: пр’іч’íнни ‘гарний’, так’і, чет’вôрти, пострóйани при нестягнених формах у ж. і с. р.: дóбрайа, такéйе, а також у наз. в. мн.: пр’іч’íннийе, так’íйе, пострóйанийе. Подекуди залишилися давні форми іменників ч. р. II відміни в дав. в. мн.: дай б’ікôм с’êна; в місц. в. мн.: у корчôх совйак’í ростýт. На лекс.-семант. рівні кожний говір виділяється своїми специф. рисами. Напр., значення ‘трясовина, драговина’ на волин. Поліссі передається словами морóчн’а, стýбла, чáква, тлан’, у середньополіс. говорі з’д’в’іж, ств’íга, драгá, на лівобережжі відповідно тóпкайе балóта.

»» zpět (nahoru) na mapu dialektů

Закарпатський говір.

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ГОВІР, середньозакарпатський говір, підкарпатський говір, південнокарпатський говір — один з арх. говорів карпатської групи діалектів південно-західного наріччя. Поширений у долинах пд. Карпат і правого берега р. Тиси. Осн. масив говору — в межах Закарп. обл. на зх. від р. Шопурки та нижньої течії р. Кісви (Рахівський р-н) до кордону з Словаччиною, а далі — в межах Східнословац. краю Словаччини до р. Ціроки (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721). Говірки цього типу функціонують у деяких укр. селах Румунії — в долинах річок Вишави та Руськови. На сx. межує з гуцульським говором, на пн. — з бойківським говором, на зх. — з лемківським говором, на пд. — з рум., угор. та словац. мовами. Характеризується збереженням ряду давніх елементів фонетики, граматики, лексики. З. г. ділиться на кілька великих говіркових груп, що найбільше різняться континуантами етимол. о, е в новозакритому складі. Це східнозакарпатські говірки — тересвянсько-річанські, або східномарамороські (о > у, е > і, ‘у: кун’, ôс’ін’, прин’ýс «приніс»), центральнозакарпатські — надборжавсько-латорицькі, березькі (о > ÿ, е > і, у: кун’, ôс’ін’, прин’ýс), західнозакарпатські — ужансько-лаборецькі, ужанські й східноземплинські (о — у, е — і, ‘у: кун’, ôсін’, прин’ýс), північнозакарпатські, або верховинські (кін’, л’ід, прин’іс).

Фонет. особливості З. г.: 1. Фонема заднього ряду [ы] < [ы] [сын], < [ъ] у сполуці після [р], [л] у слабкій позиції [дрывá «дрова»], на місці давнього [ъ] перед й < и [зыйти́]. На більшості ареалу З. г. [ы] зберігається й після задньоязикових приголосних (гынути, ломаґы «ломаки», кьíснути, хьíтрый). 2. Континуант давньої фонеми [і] є передньо-середня фонема [и] [ми́лый]. 3. Континуант [і] давньої [Ђ] [д’íло, т’ін’]. У деяких говірках в позиції перед у фонема [і] < [Ђ] переходить в [ÿ] (лабіалізований і) [д’ÿўка, хл’ÿў]. 4. Континуант [і] етимологічного [е] в новозакритому складі [óс’ін’, піч], але в деяких позиціях, зокрема в складах, після яких занепав давній [ъ], виступають ‘у, ‘ÿ [мн’ут «мед», т’ýтка, прин’ýс, привйýх «привів»; мн’ÿт, т’ÿтка, прин’ÿс, привÿх]. 5. Континуанти етимологічного [о] в новозакритих складах: [у] в сx. та зх. говорах [вус «віз»], [ÿ] в центральних [вÿс]. У крайніх пн. говорах, перехідних до бойківських, [о] в новозакритих складах перейшов в [і] [віс]. 6. Збереження [а] після м’яких приголосних та шиплячих [т’агнýти, йáвур / йáвÿр; час]. 7. Відкритий характер фонеми [о] перед складами з голосними о, а, е [óко, корóва]; перед голосними і, ÿ, у та м’якими приголосними виступає її позиц. варіант закритий /ô/ [ÿ óц’і, óгÿрок, кôжýх]. 8. Звуження е в и, незалежно від наголосу, перед голосними і, ÿ, и та м’якими приголосними [пéршый, -а; пи́рші — мн., пи́ршÿў «першій»; дин’ «день»]. 9. Асиміляція [и] до [і], без пом’якшення поперед. приголосного [си́н’ый — сін’і]. 10. Перехід початкового наголошеного [о] в у, ў [на ўрíс’і «горісі»]. 11. Збереження в багатьох словах [и] на поч. слова [иглá]. 12. Приголосний [г] на місці [д] у праслов’ян. сполуках тл, дл > гл > ґ у дієсл. формах мин. ч. [пл’уг, пл’ÿг «плів», мйуг «мів», привйýг, привÿг «привів», збÿг *sъbodъ > «поколов рогами, пободав»]. 13. Збереження м’якості приголосних [р] та [ц] в усіх позиціях [р’абьíй, типи́р’ «тепер»]; в частині говірок, зокрема центральних, [ц], [р], [з], [с] диспалаталізувалися перед і < Ђ, є [цільíй, рíпа, сíм, на нôзí]. 14. Збереження м’якості [ч] в більшості центр. та зх. говірок [ч’ýти]. 15. Приголосний [л] має препалатальний характер — л. («європейський л») перед усіма голосними [л.ипа]. 16. Відсутність протетич. приголосних у багатьох говірках [ýлиц’а, ôрíх]. 17. Вторинний [н] після історично м’якого [м] перед а < е [с’імн’а]. 18. Вторинний [л’] після історично м’якого [в] > [у] [здорóўл’а]. 19. Занепад ў < в перед у, ÿ < о в новозакритому складі [вуц’á, (в)уц’á «вівця»]. 20. Замкнений характер [н] перед к, ґ [мали́ŋ’кый]. 21. Наявність у багатьох говірках асимілятив. змін приголосних: н’с’к > н’ц’к [пáн’ц’кый], рл > лл [челлéный «червоний»], дл > лл [пÿллый «поганий»], дн > нн [пуннимáти «піднімати»], бм > мм [уммьíти «обмити»]. 22. Іменники с. р. з давнім формантом -ьjе характеризуються чергуванням приголосних в основі, відсутністю їхнього подовження, безвинятковим переходом е > і у дериватах від дієслів із суф. -и-, кінцевим -’а [вôжін’а «возіння», хôжін’а].

Морфол. особливості З. г.: 1. Слабка диференціація флексій за твердістю — м’якістю основ, а в багатьох говірках повна відсутність її [вôдôу — зимлôў, волóви — кôн’óви, колачови; волóм — кôн’óм]. 2. У род. в. мн. іменників флексія [кóни, л’уди́]. 3. У І відміні ім. ж. р. в м’якій та мішаній групах — давня флексія в дав. [земли] та місц. [на земли] відмінках. В ім. ч. р. І відміни в багатьох говірках — паралельні флексії II відміни або тільки ці останні: в дав. [стáрôс’ц’і, стôростови, Вôлôд’ови], ор. [стáрôстоў, стáростом], місц. [на стáростови, Вôлôд’ови] одн., в дав. [стáрôстÿм], зрідка — наз. [старостóве] і місц. [на стáрôс’т’іх] відмінках мн. 4. В ім. II відміни в дав. в. одн. — флексія -ови (-’ови, -еви) (чôлôвíкови), зрідка -у (-’у) [чôлôвíку]. У дав. в. зберігається континуант давньої флексії -омь > -ум, -ÿм, -ім (вôлум, вôлÿм, вôл’ім). 5. Давня флексія в ор. в. мн. твердої групи II та IV відмін [з вóльí, пуд ворóты], а в місц. — -ix < -Ђхъ [на вôл’іх, на вôрôт’іх, на тил’áт’іх]. 6. У м’якій групі II відміни мн. деяких ім. у дав. в. флексія -ом [л’уд’ом, дви́р’ом], в місц. — -ох [на кôн’ох, л’ýд’ох, грýд’ох]. 7. В ім. IV відміни в ор. в. одн. закінчення -’ат’ом, -’атом [тил’áт’ом, тил’áтом]. 8. У наз. в. мн. частково збереглась флексія -ове [сынове]. Елемент -ов- зберігається у непрямих відмінках [старостôвÿў; старôстôвÿм, кумóвам; з кумóвами]. 9. Іменники III відміни у верхньонадборжавських говірках у род. в. одн. мають арх. закінчення [сóле, цéркве, л’убвé]. 10. Арх. флексія давніх основ на приголосний [кáмене, тил’áте дне].

Прикметники (й пасивні дієприкметники) у мин. ч. с. р.: 1. Зберігають нестягнену форму -ойе [дóбройе], а в басейні р. Ужа -ой (редукція е) [дóброй]. 2. Вищий ступінь порівняння твориться за допомогою суфікса-флексії -’ый (-’ий) < -jь (ширьíй, молóжый < молóджий). У частині пн., багатьох центр. і в сx. говірках вищий ступінь порівняння твориться за допомогою ненаголошеної частки май [май вели́кый], а найвищий — за допомогою наголошеної [мáйвеликый]. У цих же говірках ступенюються за значенням іменники та дієслова [май жонá «краща, працьовитіша, добріша і т. д. жінка», май рôбл’у «працюю більше»]. У системі числівників поширені форми йедéн, дві (ж. і с. р.), структури диўйаддс’ат «дев’яносто», двíста, двíсто, двáсто тощо, особово-чоловічі форми двайє́, трийé, чотырé (центр. і сx. говірки), двóме, тр’óме, чотыр’óме та ін. (зх.). Поширені дробові числівники типу пу(ў) четверта, пÿ(ў) четверта «три з половиною». Займенники характеризуються енклітиками род. (с’а «себе»), знах. (н’а < мн’а «мене», т’а «тебе», го «його», йі «її», на ню «на неї») та дав. (ми «мені», ти «тобі», му «йому») відмінків. Функціонують питальні займенники тко, ко «хто», што.

Осн. особливості дієслів: 1. Збереження давніх інфінітивів та -ти [говори́ти] і -чи [печи́]. 2. Чергування [д] з [ж] у сx. і центр. говорах [хôжу] та [дж] у західних і північних [си́джу]. 3. Асимілятивний перехід [й] у [в] в 1-й ос. одн. і 3-й ос. мн. теп. ч. слів з основою на -а- [знáву, дýмавут’] в центр. і зх. говірках. 4. Стягнені форми (-айе- > -ае- > -а-) 2-ї [дýмаш] і 3-ї [думат’, думат] особи. 5. У 3-й ос. одн. і мн. теп. ч., 2-й ос. нак. сп. виступає закінчення у сx., пн. та окремих центр. говорах [хóдит, хôд’ат, ход’íт] і -т’ у решті. 6. У 1-й ос. мн. теп. і простого майб. ч. закінчення -ме [беремé]. 7. Особові частки в 1-й і 2-й ос. одн. і мн. в мин. ч. (модифіковані форми давнього перфекта) [ходи́в-им, ходи́в-ем, ходи́ла-м; ходи́в-ис’, ходи́в-ес’, ходи́ла-с’; ходи́ли-сме, ходи́ли-с’ме, ходи́ли-сте, ходи́ли-с’те]. 8. Творення форм умов. сп. за допомогою особ. часток [писáў бим, бым; писáў бис’, быс’; писали бисме, быс’ме тощо]. В центр. говірках у 1-й ос. вживається частка быхъ (даў быхъ).

Для синтаксису характерні паратактичні конструкції [будешж го сто рас просити и (та) ни пÿде; кýпл’уц’ц’а д’іти тай сóнце ни грíйе], вираження присвійності за допомогою особ. займенників у формі дав. в. [óтиц’ ми «мій батько», мáти ти «твоя мати», д’íдик нам, сус’íдÿў нам «нашого сусіда», мáтери сôбі «твоїй матері»], знах. в. з інфінітивом [чуў го с’мійáтис’а «чув, як він сміявся»], конструкції з прийменником на зам. по [иду на вôду, на гри́бы], порівн. конструкції з спол. ги [май высóкый /ги ути́ц’ му], вживання дієприслівників для вираження умови, причини явища [мôзôл’í ми с’а начинили, дрывá рубáйучи] тощо.

У лексиці З. г. помітне місце займають архаїзми та запозичення з сусід. мов. Як і в ін. карп. діалектах, у З. г. є елементи, що мають паралелі в південнослов’ян. мовах, в ареалі балк. мовного союзу.

Осн. риси З. г. сформувалися до кін. 16 — поч. 17 ст. Писемні пам’ятки, у яких відбивалися риси З. г., збереглися від поч. 15 ст. Внаслідок істор. причин З. г. творили деякі письменники, як, напр., поети В. Довгович (1783 — 1849), М. Нодь (1819 — 62). З. г. був об’єктом обробки граматистів М. Лучкая, А. Волошина та ін., лексикографа Л. Чопея. Протягом 19 ст. ареал З. г. зменшився на користь сусід. мов. З. г. досліджували мовознавці І. Фогорашій, І. Верхратський, О. Брох, 1. Панькевич, Г. Геровський, С. Бевзенко, Й. Дзендзелівський, В. Добош, К. Галас, В. Лавер, П. Лизанець, В. Німчук, І. Пагіря, І. Сабадош, П. Чучка та ін.

»» zpět (nahoru) na mapu dialektů

Східнополіський говір.

СХІДНОПОЛІСЬКИЙ (ЛІВОБЕРЕЖНОПОЛІСЬКИЙ) ГОВІР — арх. діалект північного наріччя, що об’єднує групу укр. говірок у пн. р-нах Київ. обл., пн. частині Сум. обл., в пд.-зх. частині Брянської обл. Росії (колишня Стародубщина), в окремих р-нах Курської, Бєлгородської, Воронезької областей Росії (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721); межує на півдні з середньонаддніпрянським говором по лінії Київ — Прилуки — Конотоп і далі по р. Сейм до межі з рос. говірками; територія С. (л.) г. звужується внаслідок розширення на півночі південно-східного наріччя; зх. межа С. (л.) г. проходить в основному по р. Дніпро і відділяє його від середньополіського говору; на півночі межує з білоруськими, а на пн. сході — з рос. говірками.

С. (л.) г. зберігає багато реліктових форм. Діалектологи вбачають генет. коріння його в говорах полян та сіверян.

С. (л.) г. не становить однотипного утворення, а за рядом діал. явищ членується на окр. групи говірок: пд. група говірок прилягає до перехідних говірок, які межують з говірками пд.-сх. наріччя і постали внаслідок міждіал. інтерференції. Пн. група говірок охоплює говірки на північ від лінії р. Дніпро — гирло р. Снов через Чернігів і далі крайні пн. говірки по течії Десни. Особливості цієї групи говірок С. (л.) г. пояснюються взаємодією з білорус. говірками. Осібно стоять крайні сх. говірки С. (л.) г., специфіка яких зумовлена не лише геогр. положенням, а й міграц. процесами, що відбувалися на цій території.

Фонет. особливості С. (л.) г.: 1) розрізнення наголошеного і ненаголошеного вокалізму — в ненаголош. позиції кількість голосних у різних говірках коливається від 4 до 6, а в наголош. доходить до 8 фонем. Структура наголош. вокалізму варіюється і може мати такий вигляд:



найпоширенішими є 1 і 2 типи структур наголош. вокалізму. Ненаголош. вокалізм може мати такі типи структур:

найпоширеніші —


менш поширені —


С. (л.) г. зберігає дифтонги на місці етимологічних [о], [е] та [ě] (вуол, піеч, діед); 2) для значної частини С. (л.) г. характерне акання (галавá, пабіегла, вадá); 3) у більшості говірок диференціація фонем [е] та [и] не залежна від наголосу; 4) наявність реліктів етимологічного [і] в пн.-зх. частині С. (л.) г.; 5) втрата [j] на стику префіксальної й кореневої морфем (ви́шла, зан’али́); 6) релікти давньої м’якості губних приголосних та [ч’] в частині С. (л.) г. (нуч’, п’іеч’); 7) ослаблення фонеми [ф] і заступлення її [х] чи [хв] (худбóл, хвáра); 8) збереження дзвінкості кінцевих приголосних (зуб, кров); 9) наявність аферези (доднóйі).

Грамат. особливості: 1) закінчення [у] в дав. в. іменників ч., с. р. одн. (д’áд’ку, селý); 2) паралелізм іменних форм в ор. в. (рукóйу — рукóй, шóстойу — шóстой, мнóйу — мнóй); 3) займенник 3-ї ос. одн. в непрямих відмінках виступає без початкового [н] (до йійі, з йем); 4) наявність усічених форм прикметників та дієприкметників ч. р. (си́н’і, дóбри, стари́, годóвани) та членних нестягнених форм ж. і с. р. (дóўгайа, жóўтейе, хоч під наголосом на корені — жóўта, бóса); 5) інфінітивний суфікс -т’ при дієсл. основі на голосний (гаманіет’, бит’); 6) складена форма майб. ч. (буду робит’, буду слухат’); 7) поширення синтакс. структур помеж + род. в. у значенні ’поряд’, ’коло’ (пóмеж шкóли живé); к(ік)+дав. в. ’до’ (к брáту, ік сталý); л’а (л’е)+ род. в. ’біля’ (л’а хáти, л’е ріечки); заза + ор. в. (заза мнóйу); наў + род. в. мн. (наў карт, наў мýрки); 8) вживання сполучників да, дак у єднальній і протиставній функціях. Риси С. (л.) г. наявні у творах Ганни Барвінок, П. Куліша, С. Васильченка, П. Тичини, О. Довженка.

С. (л.) г. досліджували В. Ганцов, О. Курило, Ю. Виноградський, Ф. Жилко, П. Лисенко, З. Ніколаєнко, П. Попов та ін.

»» zpět (nahoru) na mapu dialektů

Подільський говір.

ПОДІЛЬСЬКИЙ ГОВІР — один з говорів волинсько-подільської групи південно-західного наріччя. Поширений у пд. районах Хмельн. і Вінн. областей, у пд.-зх. районах Черкас., у зх. районах Кіровогр., пн.-зх. районах Миколаївської областей та у пн.-зх. районах Одес. обл., тобто на території істор. Поділля (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721). П. г. неоднорідний. Оскільки він межує з ін. говорами пд.-зх. наріччя (наддністрянським, покутсько-буковинським, волинським) та з говорами південно-східного наріччя (середньонаддніпрянським і степовим), йому властиві ознаки, притаманні обом цим наріччям; проте переважають ті, що характеризують його як говір пд.-зх. наріччя. За матеріалами Атласу української мови і за даними моногр. досліджень виділяють західно-, східно-, північно- й південноподільські говірки. Західноподіл. говірки мають багато спільного з сусід. наддністрянськими, північноподільські — з волинськими, південноподільські — з покутсько-буковинськими, східноподільські — з середньонаддніпрянськими та степовими говірками. П. г. характеризується у фонетиці такими рисами: повне або часткове нерозрізнення ненаголош. голосних е, и та о (сеилó, силó, шерóкий, тоуб’í, туб’í, доуп’íк, дуп’íк); відсутність переходу а в е, і після м’яких приголосних (з’ат’, вз’аў, йагн’á), лише в західноподіл. говірках спостерігається перезвук а>е (з’ет’, вз’еў, йагн’é); твердість p перед голосними (бурáк, радóк, расни́й, зорá, говóру); твердість (у південноподіл. говірках) кінцевого ц (хлóпеиц, м’íс’ац); твердість передньоязикових приголосних т, д, н, с, з, л перед і, що походить з давнього о (ніс, сік, стіл, лій); наявність вставних л’, н’ після губних приголосних (рипл’áх, здорóўл’а, жáбл’ачий, корóўл’ачий, мн’áсо, мн’áта); перехід в у м у сполуці вн (р’íмний, дамнó); наявність протетичних приголосних в та г перед голосними (гóс’ін’, вóс’ін’, горáти, ворáти, вор’íх, вóстрий, гóстрий); стягнення подвоєних приголосних (нас’íн’а, кор’íн’а, жит’á); твердість приголосного т у дієсловах 3-ї ос. одн. і мн. теп. ч. і 2-ї ос. мн. нак. сп. (рóбит, нóсит, рóбл’ат, нóс’ат, роб’íт, нос’íт); відсутність переходу зубних приголосних у шиплячі в дієслівних формах (хóд’у, нóс’у, крýт’у, вóд’у) та ін.

У морфології: відмінювання іменників м’якої та мішаної груп за зразком твердої групи (кон’óв’і, товáришов’і, кон’óм, товáришом, зеимл’óйу, долóн’ойу, грýшойу, пóл’ом), у західноподіл. говірках іменники ж. р. в ор. в. одн. мають закінчення -еў або -оў, -ом (землéў, душéў, зеимл’óў, душóў, зеимл’óм, душóм); наявність (у південноподіл. говірках) флексій у формі род. в. одн. іменників III відміни (сóли, смéрти) та -ох у формі місц. в. іменників сіни, груди (у с’íн’ох, у грýд’ох); усічення закінчень прикметників та присвійних займенників ж. р. в дав. і місц. в. одн. (зеилéн’і трав’í, на зеилéн’і трав’í, нáш’і бригáд’і, у нáш’і бригáд’і); відсутність розрізнення твердих і м’яких основ прикметників (си́ний, дáвний); творення форм вищого ступеня прикметників за допомогою суф. -ішч (добр’íшчий, син’íшчий, чеивон’íшчий): творення майб. ч. дієслів недок. виду аналіт. і синтет. способами (роби́тиму, бýду роби́ти і бýду роби́ў); поширення (у західноподіл. говірках) дієслівної складеної форми мин. ч. типу роби́лис-мо, роби́лис-те); препозитивне вживання (у західноподіл. говірках) частки ся (де с’а ти д’íла).

У синтаксисі: поширення словосполучень типу п’ішóу за водóйу, п’ішóў води́ (у західноподіл. та південноподіл. говірках), п’ісл’а (пóсл’а), об’íду та ін.

У лексиці П. г. також має багато спільного з сусідніми говорами. У його межах закінчуються ізоглоси ряду лексем, поширених у більшості говорів пд.-зх. наріччя: най ‘хай, нехай’, когýт ‘півень’, т’ічки́ (т’ічóк) ‘пасіка’, р’íшча ‘хмиз’, клáн’а ‘півкола’, комар’í ‘мурашки’, а-сá ‘вигук, яким відганяють свиней’, а-рйá ‘вигук, яким відганяють овець’, та ін.; а також у зворотному напрямі з пд. сходу на пд. захід: завóд’ат ‘виють (про вовків)’, чорногýз ‘лелека’, шматóк ‘кусок’. У південноподіл. говірках є деякі запозичення зі східнороман. мов: папшóйа ‘кукурудза’, бурдéй ‘землянка’ та ін.

»» zpět (nahoru) na mapu dialektů

Волинській говір.

ВОЛИНСЬКИЙ ГОВІР — один із старожитніх говорів волинсько-подільської групи південно-західного наріччя. Охоплює пд. райони Волин., Рівн. і Житомирської, а також пн. райони Львів., Терноп., Хмельн. і Вінн. областей. На пн. межує з середньополіським говором і західнополіським говором північного наріччя, на сx. — із середньонаддніпрянським говором південно-східного наріччя, на пд. — з наддністрянським говором і подільським говором. Пд. межа В. г. проходить приблизно по лінії Белз — Великі Мости — Буськ — Золочів — Збараж — Красилів — Хмільник — Калинівка — Тетіїв, межею його на зх. в основному є держ. кордон з Польщею (карту говорів української мови див. на окр. арк., с.720-721).

У В. г. виділяють північноволин. і південноволин. говірки (приблизна межа — по лінії Горохів — Шепетівка — Бердичів), західноволин. і східноволин. говірки (приблизно по течії р. Стир). Розмежування західноволин. і східноволин. говірок, очевидно, пов’язане з найдавнішими етнічно-мовними межами. На думку рос. археолога В. Сєдова, осн. територія давніх волинян знаходилася між р. Західний Буг на зх. і р. Случ на сx. та між басейном верхньої течії р. Прип’яті на пн. і водорозділом басейнів Прип’яті та Західного Буга і Дністра на півдні. Отже, західноволин. говірки відповідають мові пд. волинян, східноволинські — можливо, мові уличів. Близькість західноволин. говірок до надбузьких західнополіських і західнонаддністрянських та надсянських теж має свою давню підоснову: самобутність земель поширення з виявленою тенденцією до уніфікації, до утворення тер. об’єднань ще перед прилученням їх до Київ. Русі. Південноволин. говірки досить неоднорідні. Серед них розрізняють східноволинські говірки (поширені переважно в пд. районах Житомирської і в пн. районах Вінн. та Хмельн. областей — дуже зближені з подільськими) і західноволинські (зближуються з волинсько-поліськими говірками, маючи при цьому деякі риси сусідніх наддністрянських). Найважливіші фонет. риси говору: у західноволин. говірках відповідно до етимологічного [о] в новозакритому складі поряд з переважаючим [і] виступає також монофтонг [у], [и] (стіл, віл, столíў, столýў, стил, ни́чка, ти́л’кі та ін.); 2) у частині волин. говірок, зокрема західноволинських, фонема [е] набуває розширеної вимови, а, стикаючись із сонорними, шиплячими, а також губними і деякими передньоязиковими, переходить в [а] (трáба, цáгла, типáр, жáнит’, шáстий, селó — по сáлах, земл’á — зáмл’у та ін.); 3) у пд. частині західноволин. говірок, що сусідять з наддністрянськими, можливе, хоч і непослідовне, заступлення [а] через [е] після м’яких приголосних і шиплячих (ч’éсом, жел’); 4) у ряді західноволин. говірок фонема [и] під наголосом, набуваючи обниженої артикуляції, переходить в [е] (сéла си́ла, звéсока — зви́сока, пéше — пи́ше, кудéс’ — куди́с’ та ін.); 5) для південноволин. говірок характерне здебільшого помірне, а не сильне «укання» (головá, молокó та ін., але гуолýпка, куожýх, йумý, дорóгуйу та ін.); 6) м’яке, як правило, [т] у закінченнях 3-ї ос. одн. і мн. дієслів тепер, ч. і 2-ї ос. мн. нак. сп. (хóдит’, нóсит’, хóдат’, нóсат’, ходíт’, носíт’ та ін.), хоч у західноволин. говірках у формах тепер, ч. [т] може бути і твердим при збереженні його м’якості у формах нак. сп.; 7) у частині говірок, особливо західних і сусідніх з поліс. діалектами, поширені звукосполуки [гі], [кі], [xi] (рýкі, нóгі, хíтрий та ін., але й опéн’ки, горóхи та ін.).

Морфологічними їх рисами є: 1) в осн. масі південноволин. говірок у формах наз. — знах. в. одн. іменників с. р. типу зілля наявне закінчення з неподовженим м’яким приголосним перед ним (з’íл’а, нас’íн’а, жит’á та ін.), хоч у західноволинських, зокрема в суміжних з поліськими говірках, нерідкі форми, як і в поліських, із закінченням і подовженим м’яким приголосним перед ним (з’íл’:е, жит’:é, пíрйе, подвíрйе та ін.); 2) при переважаючому закінченні -ойу в ор. в. одн. іменників ж. р. в західноволин. говірках фіксуються й форми на -оу, -ом (дорóгоў, дни́ноў, рукóў, ногóм, рукóм та ін.); 3) у дав. місц. в. мн. іменників у західноволин. говірках нерідкі закінчення -ем, -ex (жін’цéм, коувал’éм, на жін’ц’éх, на коувал’éх, та ін., але: кóн’ам, на кóн’ах та ін.), а в ор. в. мн. -ема (жін’ц’éма, коувал’éма, міш’éма, тупуол’éма та ін.); 4) у західноволин. говірках поширені нестягнені форми прикметників с. р. (дрібнóйе, зелáнуйе та ін.); 5) у цих же говірках присв. прикметники можуть мати паралельні форми (попóвий лан і попіў син та ін.); 6) у род. і ор. в. одн. прикметників ж. р. у тих же говірках звичайні закінчення -ейі, -ейу (моулоудéйі, моулоудéйу, старéйі, старéйу та ін.), що виникли, очевидно, під впливом займ. форм; 7) дуже поширені стягнені форми род. і ор. в. одн. вказ. і присв. займенників ж. р. (сéйі, тéйі, мéйі, твéйі, сéйу, тéйу, мéйу, свéйу, твéйу та ін.); 8) у непр. в. предметно-особ. займенника в сполуці з прийменниками звичайно немає приставного [н] (до йóго, з йéйу, ў йéйі та ін.); 9) у формах 1-ї ос. одн. тепер. ч. зберігається чергування приголосних [д] — [дж], [з] — [ж], [т] — [ч], [с] — [ш] (хóджу, хóжу, крýчу, прóшу та ін.); 10) у західноволин. говірках, паралельно із звичайними «простими» формами мин. ч. вживаються й «складні» (ходи́вім, ходи́віс, ходи́лис’мо, ходи́лис’те та ін.).

Для північноволин. говірок характерні риси, спільні з західнополіс. і середньополіс. говірками пн. наріччя; південноволин. говірки споріднюються рядом рис із наддністр. і поділ. говірками пд.-зх. наріччя.

Західноволин. говірки решті і більшості говірок В. г. протиставляються рисами, які переважно збігаються з особливостями наддністр. говірок. Відмінність західноволин. говірок від східноволинських досить істотна. На думку Г. Шила, західноволин. говірки утворюють окр. середньобузький говір.

»» zpět (nahoru) na mapu dialektů

Бойківський говір.

БОЙКІВСЬКИЙ ГОВІР, північнокарпатський говір — один з арх. говорів карп. групи південно-західного наріччя; охоплює говірки пн. схилів Карпат (Бойківщина) — пд. р-нів Львів. і пн.-зх. р-нів Івано-Франк. обл., деякі говірки суміжних р-нів Закарп. обл.; межує на півночі з наддністрянським говором, на сході — з гуцульським говором, на півдні — з закарпатським говором, на сході — з лемківським говором (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720-721).

Фонет. систему Б. г. характеризують такі важливі риси:


1) шестифонемний наголошений вокалізм:


2) ненаголошений вокалізм позиційно перед складами з голосними високого піднесення не має розрізнення [о] : [у]:


3) [е] > [ê] як позиц. варіант перед м’якими приголосними (тêпêр’, двêр’і, дêн’, нêс’ка);

4) у частині говірок у наголошеній позиції перед ў [а] > [ао] (даоў, лáоўка, зáоўтра); 5) [і] [<*і] → [î] — закритий звук переднього ряду високого піднесення, що не пом’якшує поперед. приголосного (бьíоті, ходи́тî); 6) у нових закритих складах *о, *е > [і], перед яким приголосні пом’якшуються (н’іч, сн’іп, с’іл’, с’ім); 7) у ненаголошених складах зберігається розрізнення [е] : [и]; 8) перед м’якими приголосними, а також ў [о] > [ô] (ôс’ін’, на стóл’і, кôз’іў, бôўкати, бôўсыор’а); 9) [и] має позиційно-комбінаторний вияв [ы], іноді о] (быкьí, пыў, мыу, хыожа, мыоло, сыон); у деяких говірках у даній позиції вимовляється [о] (вóчеши — ‘вичеши’, слáво — ‘слави’, боў — ‘був’), а на заході часом навіть [а] (кобила — ‘кобила’, хáжа — ‘хижа’); 10) шиплячі часто зберігають свою м’якість (ч’ас, ж’ал’, меж’á, н’іж’, ч’áри, ш’áпка); 11) відзначається посилення функц. навантаження африкати [дж’] (йíдж’ме, йідж’, дождж’, мéдж’и, чудж’и́й, пр’áдж’а, крáдж’а, ходж’ý); 12) [л] після голосних у кінці складу в ряді говірок послідовно переходить в [ў] (віў — ‘віл’», ст’іў — ‘стіл’, орéў — ‘орел’, скáўка — ‘скалка’, горíўка — ‘горілка’, т’íўна — ‘тілна’); 13) дзвінкі приголосні в кінці слів оглушуються лише частково (йіджч, хл’ібп, зубп, візс, підт); 14) перед приголосним [к] [н’] > [й] (старéйкый, малéйкый, поулегóйкы); 15) у різних бойків, говірках звукосполука вн > мн (др’імньíй, р’íмний, поутр’íмний); 16) втрачається інтервокальний [й], часом і в кінці слова (мôá, вóс’ко, злы); 17) після губних відсутній епентетичний звук [л] (л’ýбйу, ўхôпйу); 18) звук [л] має такі відмінності: велярний, альвеолярний, пом’якшений (перед і) і звичайний, як у літ. вимові. Альвеолярне .] особливо поширене в закарп. частині говору (типу л.ьíхо, л.êб’ід’); 19) зберігається опозиція м’яких і твердих приголосних т ~ т’, ц ~ ц’, p ~ р’ [пйат’, дéс’ат’ (хоча також і пйат, дéс’ат), хлôпец’, тêпêр’ка, вêр’х].

Наголос у Б. г. динамічний, особливістю цих говірок є тенденція до накореневого наголосу дієсл. парадигми: кáжу — кáжеш — кáже, прóшу — прóсиш, бýла — бýли, нéсла — нéсло — нéсли.

Специфіку Б. г. у граматиці становлять такі риси: 1) у род. в. одн. іменників ч. р. переважають форми з закінченням (стáва, с’н’íга). Іменники ж. р. колишніх -й- основ у род. в. одн. приймають закінчення або (до цер’кви, цер’кве); 2) іменники ч. і с. р. у дав. в. одн. паралельно із закінченням мають частіше закінчення -ови (брáтови, селови); 3) в ор. в. одн. іменників ж. р., узгоджуваних з ними прикметників та займенників звичайно на -оў, -еў (межéў, сóлеў, землéў, крýчеў), а в ор. в. одн. іменників ч. р. на -ец’ і с. р. з основами на [ц] переважає закінчення -ом (пáл’ц’ом, сóнц’ом); 4) у наз. в. мн. серед іменників ч. р. типовими є форми на -ове (братове, сыонóве, столóве, але воўк — вóўци); 5) у дав. в. мн. іменників ч. і с. р., крім форм на -ам, можна зустріти і закінчення -ом, -ум (сватóм, сéлом, вóлум), подекуди -ім (переважно для збірних форм: брáт’ім, л’ýд’ім, кýр’ім); 6) в ор. в. мн. іменників поширене двоїнне закінчення -ма (-ома) (кíн’ма, гроши́ма, кін’ц’óма, братóма, пал’ц’óма, пóл’ома), а в окр. говірках збереглися закінчення іменників о-основ (з быкьí, зі ставьí); 7) у місц. в. мн. іменників ч. і с. р. після твердих і м’яких основ переважають форми на -ох, -ах, іноді -ix (у гос’ц’ох, на л’уд’ох, на сан’іх); 8) у дієсловах І дієвідміни на [а] перед [у] особового закінчення звичайно втрачається [j] (знáу, знáут, читáу, читáут), а в багатьох говірках при цьому відбувається ще й стягнення цих форм, зокрема в 2-й, 3-й ос. одн. (знаш, читаш, пи́таш, бíгаш, знат, чи́тат, бíгат); 9) складені форми майб. ч. буду ходити переважають, хоч можуть зустрічатися, очевидно, під впливом наддністрянського говору і форми типу буду ходи́ў; 10) у 1-й ос. мн. теп. ч. переважають форми на -ме (йдемé, беремé, нóсиме), у нак. сп. 1-ї ос. мн. для різних говірок характерні закінчення -ме, -іме (хоуд’íме, стáн’ме), а в 2-й ос. мн. — закінчення -те, -іте (нес’íте, пиш’íте); 11) в мин. ч. вживаються форми типу мáоўім, знáоўім, писáоўім; 12) у род., дав. та знах. в. особ. займенників я, ти наявні енклітичні форми н’а, т’а, ми, ти (йа т’а л’ýбйу, даоў н’а, биў т’а); 13) фіксуються вказівні займенники нон, нонá, нонó паралельно з той, тотá, тотó, що в ор. в. мн. можуть виступати у формах ноньíма, тьíма, тотьíма; 14) серед прикметників у наз. та знах. в. мн. спостерігаються випадки вживання нестягнених форм (дóбрийі, зльíйі); 15) для числівників характерне творення складених форм шляхом вживання одиниць перед десятками (два двáдц’ат’ = 22, три сорок = 43); 16) при ступенюванні прикметників використовується присл. ще (ш’ч’е л’іпш’ий, ш’ч’е гірш’ий), вживаний також і при ступенюванні відповідних прислівників (ш’ч’е л’іпш’е, ш’ч’е гірш’е). У синтаксисі Б. г. не виявлено помітних особливостей.

У лексиці збереглося багато архаїзмів, особливо в галузі, що стосується місц. особливостей побуту, предметів повсякденного вжитку, господарства тощо (бýкарт або пожали́ўник ‘байстрюк’, вíблиц’а ‘довга жердина’, дереви́ш’ч’е ‘домовина’, дот’áмл’у ‘пригадую’, жали́ва ‘кропива’, зáпинка ‘запаска’, змíткы ‘старі черевики’, зáк’іл’ ‘поки’, з’вір’ ‘яр’, лужáнка ‘поляна в лісі’, н’ай ‘хай, нехай’, пáртиц’а ‘стрічка’, потурайкьí ‘смородина’, рубáт’а ‘білизна’, ýб’іч’ ‘схил гори’, ўтêрáник ‘рушник’, шáт’а ‘одяг’, чêл’ад’ ‘люди’, чêл’ади́на, чêл’áн:ик ‘людина’, ‘чоловік’).

Деякі особливості Б. г. відбито у мові творів І. Франка.

»» zpět (nahoru) na mapu dialektů

Гуцульський говір.

ГУЦУЛЬСЬКИЙ ГОВІР, східнокарпатський говір — один з арх. говорів галицько-буковинської групи південно-західного наріччя. Поширений у сx. частині Закарпаття (Рахівський р-н), зх. частині Чернів. обл. (Вижницький, Путильський р-ни), пд.-зх. районах Івано-Франк. обл. (Верховинський, Коломийський, Косівський і Надвірнянський р-ни), у пн. районах Сучав. обл. Румунії (карту говорів укр. мови див. на окр. арк., с. 720 — 721). Г. г. межує на зх. з закарпатським, на пн. — з бойківським і наддністрянським, на сx. — з покутсько-буковинським говорами, на пд. — з північнорум. говірками. Зх. межу Г. г. окреслює Карпатський хребет, пн.східна збігається з давньою межею Перемишл. землі; східна — невиразна і засвідчує тісний зв’язок Г. г. з покут.-буков. говором. Ядро Г. г. утворюють говірки верхів’їв річок Прут, Черемош, Пугала. У складі Г. г. виділяється кілька зон з властивими їм ознаками, хоча у важливіших рисах він становить єдність. Територіально Г. г. накладається на етногр. район Гуцульщину, співвідносний з етногр. групою українців — гуцулами.

Г. г. характеризується такими фонет. рисами: 1) наголошений вокалізм може мати різні структури, найпоширеніші з них:



2) ненаголошений вокалізм має переважно структури:



3) специфіку Г. г. творить реалізація окр. фонем у сильній і слабкій позиціях: у частині говірок фонема [е] реалізується у звукотипові [ä], близькому до е, и, а (клäн ‘клен’, сäрце ‘серце’, берäза ‘береза’); у цьому ж звукотипові [ä] реалізується наголошене а будь-якого походження, що стоїть після м’яких приголосних (мн’äта ‘м’ята’, лош’ä ‘лоша’, ш’и́пка ‘шапка’), а в ненаголошеній позиції [а] реалізується як [і] (гýслінка ‘гуслянка’, вечéр’іти ‘вечеряти’, кол’іднéк ‘колядник’); на місці [и] у наголошеній і ненаголошеній позиціях виступає е (крéла ‘крила’, жéто ‘жито’, бекé ‘бики’), рідше і (вíмн’е ‘вим’я’); у префіксі ви- майже послідовно ві- (вíтратити, віповíсти); на місці етимологічного [о] в нових закритих складах, крім типової рефлексації [і], поширені рефлекси [и], [ы], [у], [ÿ] (вин, вын, вун ‘він’; виз, вуз ‘віз’; мист, мÿист ‘міст’); укання відзначається перед складом з голосним високого підняття у, і (хоудíм, гуд’íўл’а, кужýх), зрідка — перед складом з голосним низького підняття (похувáти, схувáй); 4) для консонантизму характерні: збереження м’якості [р’] у різних позиціях (косáр’, веар’х), м’якості шиплячих та африкат (жоўч’, душ’é); диспалаталізація у ряді позицій, зокрема, кінця слова [ц’], [с’], [з’] (хлóпец, на вýлицу, шчос, кр’із); перехід [т’] в [к’], [д’] в [ґ’] (к’éшко ‘тяжко’, ґ’іт ‘дід’); асимілят. зміни сполук дн, тн, лн в нн, н (перéдний > перéнний, мéлник > мéнник, мéник);

5) у частині гуц. говірок відзначена тенденція до переміщення наголосу на перший склад (пи́ўниц’а, кóмар, дри́жу, нéсу), хоча в цілому Г. г. властивий рухомий наголос.

Морфологічні риси Г. г.: відмінкові флексії дав. і місц. в. мн. іменників -им, -их (кон’иéм, пол’иéм, на кон’иéх, на пол’иéх), які виникли внаслідок діяння фонет. закономірностей Г. г.; іменники -а, -ja-основ в ор. в. мають закінчення -оў, -еў (рукóў, землéў); активно функціонують форми двоїни у поєднанні з числівниками два, три, чотири (дві йéблуці, три ґ’íўці); вищий ступінь порівняння прикметників твориться, як правило, з допомогою частки май (май здорóвий, май крáшчий); відсутність епентетичного л’ у формах дієслів 1-ї ос. одн. і 3-ї ос. мн. теп. і майб. ч. (бáвйу, лóмйу, л’ýбйе); втрата кінцевого т у 3-й ос. одн. теп. ч. дієслів II дієвідміни (вони́ хóдä, си́д’и); стягнені закінчення -т у 3-й ос. одн. теп. ч. дієслів І дієвідміни (вони́ знат, співáт); форма умов. сп. може творитися поєднанням часток биех, би і форми мин. ч. (носи́ў биех, проси́елие биесмé); у майб. ч. дієслова можуть мати форми типу му хоуди́ти і хоуди́ти му, меш роби́ти і роби́ти меш, у мин. ч. — типу сме ходи́ли і ходи́ли сме; трапляється творення особових форм дієслів від формально поширених основ інфінітива (йíхати > йíхайу, йíхайе, йíхайуть, смійáиутси та ін.). До лекс. гуцулізмів належать: цинíўка ‘кварта (пити воду)’, постíў ‘леміш у плузі’, усти́гва ‘капиця ціпа’, старин’é ‘батьки’, покорéнок ‘покоління’ та ін.

Різні структурні рівні Г. г. відтворено в лінгв. атласах (АУМ, т. 2. К., 1988; Бернштейн С. Б. [та ін.]. Карпатский диалектологический атлас. М., 1967; Общекарпатский диалектологический атлас, в. 1. Кишинев, 1989; в. 3. Варшава, 1991; в. 4. Л., 1993; A Lexical Atlas of the Hutsul Dialects of the Ukrainian Language — Edit. J. Riger. Warsaw, 1996; частково — Дзендзелівський Й. О. Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області УРСР. Лексика, ч. 1 — 3. Ужгород, 1958 — 93), описах (І. Робчука, Б. Кобилянського, В. Курашкевича, Я. Янува, Я. Рігера та ін.), словниках (С. Витвицького, В. Шнайдера, В. Шухевича, В. Коржинського, О. Горбача, «Словникові гуцульських говірок» за ред. Я. Закревської). Літературно опрацьований Г. г. використано у худож. творах Г. Хоткевича («Каміна душе»), О. Манчука («Жиб’ївські новелі»); риси Г. г. відбито у творах М. Черемшини, В. Стефаника, М. Влад, С. Пушика.

»» zpět (nahoru) na mapu dialektů

Покутсько-буковинський говір.

ПОКУТСЬКО-БУКОВИНСЬКИЙ ГОВІР, надпрутський говір — один з говорів південно-західного наріччя. Поширений в Івано-Франк. (пд.-сх. райони) і в Чернів. областях (за винятком зх. районів — Путильського та Вижницького (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721). На заході межує з гуцульським говором, на пн. заході і півночі наддністрянським говором і на пн. і пн. сході з подільським говором. Складається з двох говіркових масивів — покутських і буковинських (основних) говірок.

До буковинських дуже близькі північнобессарабські говірки у сx. районах Чернів. обл. П.-б. г. має ряд спільних рис із сусід. наддністрянськими, гуцульськими і бойківськими говірками. Найближчий він до наддністр. говору, що дає підставу визначити його як перехідний між буковинським і наддністрянським, але на основі буковинського. Як засвідчують дані попередніх досліджень, зокрема картографовані матеріали Атласу української мови (т. 2), межі П.-б. г., особливо північна і південно-західна, окреслені не досить чітко і становлять різної ширини смугу, яка охоплює діал. територію на Лівобережжі Дністра (умовно) від Делятина до Могилева-Подільського і до стику з Румунією та Молдовою.

Фонет. особливості П.-б. г.: [а] після м’яких приголосних переходить в [е], [и], [і] — у ненаголошеній і наголошеній позиціях — душ’é, ш’éпка і ш’и́пка, пор’и́док, спідни́ц’і, чéл’ід’, вéремйе... Лише після й перехід [а] в [е], [і] обмежений (йійцé, йек, пóйес...) східнонадпрутською групою говірок; наявність альвеолярного [л], зокрема в говірках, сусідніх з гуцульськими і бойківськими; депалаталізація [с], [ц] у кінці слів (дес, хтос, хлóпец, отéц), перед флексійними -а, -у (вýлица, тéрница, на вýлицу, копи́цу), у прикметниках і прислівниках на -ск, -зк, -цк, (ни́ско, пóл.ский, вітц’íўский, н’імéцкий), у закінченнях давньої дієвідміни (бýлисмо, ходи́листе); палаталізація [ш], [ж], [ч] частіше у східнонадпрутських говірках (ж’ити, ч’ис, ш’:е), рідше у західнонадпрутських; палаталізація [р], особливо в іменниках з суф. -ар (віўч’ер’, косáр’), а також в ін. випадках (цер’ква, тер’х’); переважне оглушення приголосних (біп, сат, л’íсти, тхáк’і), хоч можливе і паралельне вживання дзвінких приголосних (зуб’кé, але книшк’é); послідовний перехід [т’] у [к’], а [д’] у [ґ’] (ґ’іт «дід», ґ’íўка «дівка», к’íло «тіло», ниґ’íл’е «неділя») та ін.

Морфологічні особливості П.-б. г.: розрізнення твердих, м’яких і мішаних типів відмінювання іменників (конéм, д конéви, кулéшеў, вýлицеў...); закінчення дав. і місц. одн. ім. ж. р. колишніх і- та ja- основ (сóли, по земли́, на стерни́); залишки форм двоїни (дві йейц’í, дв’і хáт’і); відсутність м’якої групи прикметників (си́ний, -а, -е, горíшний, -а, -е); утворення вищого ступеня прикметників і прислівників з суф. -ішч, -іш’-, -ч- (даўн’ішчий, менче, менчий), а також за допомогою частки май (май бíл.ший, май стáрший, май ранéн’ко); активне функціонування преф. ві- (вíпити, віган’éли); форми інфінітива на -чи (пеичи́, стри́ч’і си); у буков. групі говірок поширення дієсл. форм типу хóд’у, нóс’у, вóз’у; у 3-й ос. одн. і мн. дієслів II дієвідміни можливі форми з опущеним кінцевим (він хóде, бáче, вони хóд’е, рóбл’е, йід’и́); вживання паралельних форм майб. ч. дієслів (будемо роби́ти — мéмо роби́ти, бýдеш банувáти — меш банувáти); наявність «складних» форм мин. ч. — ходи́ўйім (-йем), ходи́ўйіс (-йес), ходи́лисмо; енклітичні форми особ. займенників (ми, ти, си, му — дав. в., м’і, к’і, го, йі — знах. в.); наявність рухомої зворотної частки -ся як у постпозиції, так і в препозиції у різних її фонет. варіантах (с’а, са, си); характерні прислівники бáвно ‘поволі’, підсилювальна частка -ко після дієслів (ходи-ко) і ади (ади йа майу).

У лексиці П.-б. г. багато елементів, властивих і більшості говірок пд.-зх. наріччя: блéяти ‘бекати’ (про овець), вáтра ‘вогнище, черінь’, ґáзда, газди́н’і ‘господар, господиня’, жи́тниц’і ‘сироватка’, кугýт ‘півень’, ли́лик ‘кажан’, під ‘горище у житловому будинку’, рíш’ч’а ‘хмиз’, шýтий ‘безрогий’ та ін., або ж найближчим сусіднім говіркам: гуцульським — барабýл’і ‘картопля’, вéремн’е ‘погода’, гладýн ‘глечик’, ґрунт ‘садиба’, кн’ес’ ‘молодий, наречений’, книги́н’і ‘молода, наречена’, тáйстра ‘торба’, xíтанка ‘гойдалка’; наддністрянським — ґуц ‘вузол’, доўбáч (-ак) ‘дятел’, маґліўни́ца, маґіўни́ца ‘рубель для качання білизни’, карни́к ‘приміщення для свиней’, товáр ‘рогата худоба’ та ін. Є й чимало характерних покут.-буков. лексем: вéвирица ‘білка’, ворóшка ‘сонечко’, ґлужáн’а ‘стебла кукурудзи’, грíнка ‘відрізаний шматок хліба’, дручóк ‘рубель до воза’, ки́рпа ‘вид високої жіночої зачіски’, коўтáч’ ‘дятел’, лíтра ‘металева кварта пити воду’, полови́к ‘яструб’, порéкло ‘прізвисько’, призорóк’ий ‘короткозорий’, рýти ‘вити (про вовків)’, у т. ч. іншомов. запозичень, серед яких кількісно виділяються румунські — дармóй ‘вид рідкого решета’, дзéстри ‘придане’, клáка ‘толока’, матýша ‘тітка або будь-яка старша жінка’, лілійáк ‘бузок’ та ін. Для лексики П.-б. г. характерний значний паралелізм і широка семант. розгалуженість. Досліджували П.-б. г. І. Верхратський, Ю. Карпенко, К. Кисілевський, Б. Кобилянський, К. Лук’янюк, В. Прокопенко та ін.

»» zpět (nahoru) na mapu dialektů

Надсянський говір.

НАДСЯНСЬКИЙ ГОВІР, долівський говір один з арх. говорів галицько-буковинської групи південно-західного наріччя. Поширений переважно по р. Сян та її притоках від р. Стрв’яж на пд. аж до р. Танви на пн.; на тер. України невеликою смугою тягнеться на зх. Львів. обл. (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721). Після 1945 Н. г. як мовно-тер. утворення зазнав змін внаслідок значних переселень носіїв діалекту на землі Зх. і Пн. Польщі та в різні регіони України. У структурі Н. г. зберігається багато рис, спільних з лемківським говором, бойківським говором, наддністрянським говором; тривалий контакт з польс. мовою вплинув на формування Н. г. та на чіткість його зовн. меж. Характерні ознаки Н. г.: наголошений вокалізм може мати такі типові структури:



ненаголошений вокалізм:



Структура вокалізму зумовлена локал. особливостями фонет. розвитку Н. г. і характеризується такими рисами: переходом 1) [*е], [*ь] у наголошеній позиції в голосний перед. ряду високо-серед. піднесення [е] (ўтéц, увéс), а в ненаголошеній у відкритому або закритому складах — в [і] (кóпіц, зілéный, ні нісý); 2) переходом у частині (переважно у західнонадсянських) говірок [*е] > [’у] (н’ус ‘ніс’, л’уг ‘ліг’); після губних у цій позиції можливі вставні й, н’ (мн’ут ‘мед’, пйук ‘пік’); у сусідстві з [р] та після [ж], [ч], [ш], [й] вимова е наближається до а (саради́на ‘середина’, шáстий ‘шостий’); 3) збереженням давнього розрізнення [*і] та [*ы] — звук. і на місці [*і] після приголосних, крім ж, ч, ш, p (дітíна, рубíті); звук [ы] на місці [*ы] (сыр, дым), у частині говірок — лабіалізований [ы˚]; сильна лабіалізація спостерігається у ненаголошеній позиції, зокрема в префіксі вы-, частці бы, сполучнику жы (вуган’еў ‘виганяв’, жыбу < жеби ‘щоби’, робиў бу ‘би’); 4) [*а] після шиплячих і м’яких приголосних у пд. і пн. говірках зберігається [’а] (т’áжко), а в центр. говірках у наголошеній позиції переходить в [’е] (ч’ес, т’éжко), у ненаголошеній — переходить в [і] (з’іл’і ‘зілля’); 5) при послідовному вживанні сполук ги, ки, хи наявні сполуки г’і, к’і, х’і (бат’к’í, х’íтри, с’н’іг’í), зрідка — паралельно з г’е, к’е, х’е; 6) уканням, яке поширене не лише в позиції перед наголошеним складом з голосним високого піднесення, а й у ін. позиціях, зокрема в кінці слова (кавáлук, вунó ни йíлу); 7) лабіалізацією [а] (>ао) перед у (браоў, вз’оў); 8) зміною [*о]>[і] (ніч, кін’, стіл), в частині говірок не завершеною, тому на місці [о] виступають голосні [о], [оу], [ы], [и] (ноуч, кын’ ‘кінь’, стил); 9) другим повноголоссям, передусім у дієсловах, зрідка — в іменниках (ўубдерéты ‘обдерти’, смерéти ‘смерті’); 10) відсутністю подовження в іменниках с. р. типу жит’é, знан’é; 11) переходом [ў], [в] у функції префікса чи прийменника перед наст. дзвінкими в [г], перед глухими — в [x] (гмер ‘вмер’, вдома ‘вдома’, хпаў ‘впав’, x пóйас ‘в пояс’); 12) протетичними в/ў-, зрідка г-, й- (ўожелéда, ги́нчий ‘інший’, йи́ний ‘іній’); 13) втратою інтервокального й у дієсловах теп. ч. (йа мау ‘я маю’); 14) переходом [л] після голосних у кін. складу в [ў]; у дієсл. формах зберігається сполука губний + j (рóбйу, тéрпйу); 15) асимілятивними змінами сполук вн, бн в мн (мнук ‘внук’, дрімни́й ‘дрібний’), жк в жґ (книжґа), жц’ в ждз’ (книждз’і ‘книжці’), ст’ в сц’ (сц’інá); 16) [н’] у сполуці з деякими наст. приголосними зазнає розщеплення — виділяється окремий звук [й], а [н] зберігається або втрачається (мéн’шый > мéйншый і мéйшый, веселéн’кый > веселейкый); 17) оглушенням дзвінких у кін. слова і перед глухими (миш тыми ‘між тими’); 18) диспалаталізацією м’яких приголосних: [р’] перев. у сполуках р’у, р’е при збереженні м’якості у сполуці з р’а (пурéдок, журус’а), [с’], [ц’] у прикм. суфіксах (пáнскій, л’ýцкій); [ц’] у кін. слів (хлóпиц), кінцевого [т’] у дієсловах 3-ї ос. одн. і мн. (хóд’іт — хóд’ат, нóс’іт — нóс’ат).

Наголос у Н. г. рухомий; у говірках, що зазнали сильного польс. впливу, відчутна тенденція наголошувати другий від кін. слова склад (пéчи, гóра), а в багатосклад. словах — третій і четвертий склад від кін. слова (вéлік’ій, пáмйатати); зрідка наголос переноситься на ост. склад (сухóті > сухутí).

У граматиці: 1) закінчення -ом в ор. в. одн. іменників і займенників ж. р. (том рукóм, с такóм бáбом) — у пн.-зх. говірках і -оў/-еў (тоў рукóў, нашоў газди́неў) — у пд.-сх.; форми з -ом поширюються і в пд.-сх. зону як дублетні до форм з -оў/-еў; 2) закінчення в місц. в. одн. іменників ч. і ж. р. з основою на м’який приголосний (на кони́, на пóли); 3) у пн.-зх. говірках у дав. і ор. в. одн. з основою на м’який приголосний закінчення -еви/-еві, -ем (косарéві — косарéм), у пд.-сх. говірках відповідно -ови/-ові, -ом (віц’óви — віц’óм); іменники с. р. з основою на м’який приголосний мають закінчення -ом (жит’óм, жéрд’ум); 4) у наз. в. мн. в деяких говірках збереглися арх. форми на -ове (ґаздóве, дідóве); 5) послідовно вживається арх. форма знах. в. мн. (пил’нýйу тил’áта, маў сыньí); 6) наявність результатів впливу форм род. в. мн. іменників ч. р. на іменники ж. і с. родів (бабíў, куровíў, селіў, ночíў); 7) поряд з поширеними формами ор. в. мн. іменників ч. р. на -ами/-ми (братáми, брат’ми) відзначено форми на -има/-іма (пал’цима), -ема (жи́н’ц’ема, мужéма); 8) у місц. в. мн. іменників ж. р. збереглося закінчення -ох (ф кунупл’óх, на межýх), зрідка — -ex (у грудéх); 9) форми двоїни іменників ж., зрідка — с. р. при числівниках 2 — 4 (дві молоди́ци, штири капýс’ц’і); 10) клич. в. здебільшого збігається з наз. в., за винятком власних назв; 11) нестягнені членні форми прикметників і займенників (такíйі мальíйі) поряд із стягненими та усіченими (ці дóбрі дíти; бíлы, зíмóвы); 12) енклітики ми/мі ‘мені’, ти/ті, си/сі, (м)н’а, т’а (дай му; воз’ н’а на плеч’); 13) займенники він, вона, воно у непрямих відмінках мають форми йі, йу ‘її’, негу ‘його’ та ін.; 14) інфінітиви дієслів з основою на задньоязикові приголосні мають форми на -чи (бíчи, стри́чи); 15) дієслова з основою на -а- мають закінчення в одн. -м, -ш, -т (гадам, гадаш, гадат), в мн. -мо, -те, -ут (гадамô, гадате, гадайут); 16) форми нак. сп. творяться усіченням закінчення і, часто, з палаталізацією кінцевого приголосного основи (принéс’, бер’); інколи під впливом ін. типів дієвідмінювання набувають кінцевого -й (пусмутри́й, пулужьíй, руби́й як дай, май); 17) сліди арх. складених форм мин. ч. (пус’íйалам ‘посіяла’, ходи́лизмо ‘ходили’, би́листе ‘були’), майб. ч. (бýди роби́л ‘буде робити’); умов. сп. (хт’ілибисмо ‘хотіли б’); 18) широке використання при творенні прислівників суфіксів -ка, -ака, -кі (тепéрка, тáмака, нéс’кі), а також -(в)ай, -ий (кудáй, тудивáй, нуни́й); поширені прислівники на (дóбрі ‘добре’); 19) використання сполучників жи ‘що’, жиби ‘щоб’, бéсту, бристутó ‘якби’, прийменника без ‘через’ та ін.

Специфіка Н. г. у лексиці зумовлена збереженням давніх лексем і творенням на їх базі нових, а також запозиченнями з польс. та ін. мов, які часто зазнають адаптації, пор.: вéртан’і ‘міра орного поля’, кóніч, комани́чина, ўурíшина ‘конюшина’; пáцір ‘молитва’ та ін. Особливості Н. г. відбито частково в «Атласі української мови» (т. 2), у підготовленому M. M. Онишкевичем «Атласі надсянського говору», описових дослідженнях.

»» zpět (nahoru) na mapu dialektů

Наддністрянський говір.

НАДДНІСТРЯНСЬКИЙ ГОВІР — один з арх. говорів галицько-буковинської групи південно-західного наріччя. Поширений у верхів’ї р. Дністер (Львів., Івано-Франк. і Терноп. області) (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721); окр. наддністр. говірки функціонують на тер. сучас. Польщі. Значною мірою накладається на істор. територію Сх. Галичини; межує на сході з подільським говором, на півдні — з покутсько-буковинським говором, гуцульським говором, бойківським говором, на заході — з надсянським говором та польс. говірками, на півночі — з волинським говором. Об’єднує багато говірок з вузьколокал. особливостями на різних структур. рівнях, що створює його внутр. діал. розмаїтість; водночас усім цим говіркам притаманний ряд важливих спільних рис. Окр. зона Н. г. відома ще як опільський говір. До фонет. рис Н. г. належать: 1) шестифонемна структура наголошеного вокалізму:



2) варіювання ненаголошеного вокалізму залежно від ступеня протиставлення фонем [о] : [у], [е] : [и], [і] : [и] і від особливостей кожної говірки:



перший тип є найпоширенішим; 3) перехід а (з *а, *ę) після м’яких (чи колишніх м’яких) приголосних в е, і, и (гар’и́чий, д’éкувати, сáж’і); в окр. говірках цей перехід здійснюється лише під наголосом; 4) укання (коулихáти, бжулá, скóру); 5) зміна ненаголош. голосного е в і (и) після м’якого приголосного (спéч’іна, ти́х’і ‘тихе’); 6) наявність протетичного приголосного в (ў) перед о, у та і (<*о) (ворíх, вогірóк, в’іс); у ряді випадків на місці протетичного в постав л (лотáва ‘отава’, лóкун’ ‘окунь’); перед початковим а, і поширений протетичний й (йакурáт, йінди́к); 7) збереження м’якості шиплячих ш’, ч’ і, відповідно, давнього е після них (ш’éстий, веч’ерíти); 8) на місці давніх сполук ки, хи в ненаголош. позиції розвинулися сполуки к’і, х’і (глибóк’ій ‘глибокий’), у наголошеній — к’е, х’е (лих’éй ‘лихий’); 9) стягнення сполук ій>і (віт ‘війт’); 10) неоднаковий розвиток сполук губний приголосний + j: а) збереження цієї сполуки (свйáто, цвйах); б) втрата j з наступним м’якшенням губного приголосного (жáб’ічий, цв’ах); в) втрата j без м’якшення поперед. приголосного (цвах, свато); г) поява на місці j епентетичного л’, рідше — н’ (здоровл’е, памн’іт’); 11) різна рефлексація р’ — як р’, рй чи р (зор’а, зорйа, зора); 12) оглушення дзвінких приголосних у кін. слова і перед глухими приголосними; 13) функціональне ослаблення фонеми [в] в одних позиціях (на поч. слова може втрачатися — паў ‘впав’, мíти ‘вміти’, а в сполуці ви заступатися на мдамнó, рíмний) і посилення в ін. позиціях (твердий л у кін. слова і складу часто заступається на в/ў — пóпіў, стіў, гоўка); 14) функціональне посилення окр. фонем: а) дж, дз (сáдж’е ‘сажа’, дзернó ‘зерно’, дзеилений); б) к’, ґ’ внаслідок змін т’ в к’, д’ в ґ’ (ск’інá ‘стіна’, наґ’ійя ‘надія’); в) ґ — в запозич. словах та внаслідок зміни к > ґ (смирéґа, гад’ýґа); г) ф (фали́ти, фóрий, фíра); 15) неоднаковий розвиток давніх сполук trъt як -ир (кирни́ц’а), -ри (кривáвий, дривá), -ро (брóви); 16) втрата довготи м’якими приголосними у формах іменників с. р. (жик’é, насíн’е); 17) втрата м’якості ц’ у кін. слова (хлóпиц, жнец); 18) нерегулярний розвиток окр. давніх голосних — *ě > у (д’урá ‘діра’), *ě > и (видрó), *о > а (зазýл’а), звукосполуки лн в л:, н: (мéлник > мéл:ик, мéн:ик), рн в рл (терни́ц’а > терли́ц’а); 19) у ряді говірок кінцеві г, й ослаблені, зникають (порі ‘поріг’, сні ‘сніг’, гроше ‘грошей’, ті гáрні ‘тій гарній’); 20) вимові м’яких приголосних з’, с’, ц’, дз’ властивий більший ступінь м’якості, ніж в ін. діалектах та літ. мові.

Наголос у Н. г. динамічний; особливістю є наявність парокситонового наголосу займенників (мóго, твóго), дієслів 1-ї ос. II дієвідм. (хóджу, прóшу, зрідка — си́джу, лéчу), деяких іменників (трýна, кочéрга), а також подвійного наголошування дієслів (пíду — підý, пíде — підé, пíдемопідéмо та ін.).

Специфіку Н. г. у граматиці творить набір закінчень і засобів формотворення словозмін. частин мови, зокрема 1) закінчення іменників: а) ж. р. в ор. в. одн. -оў, -еў, зрідка -ом, -ем (зеимлéў, душéў, головóў, ногóм, сóлем), в род. в. одн. -и (р’іли́, зеимли́, нóчи, любóви), в род. в. мн. -іў, зрідка -уў (бабіў, коз’іў, козуў); б) ч. р. — в дав. в. одн. з основами на твердий приголосний -ови (брáтови), з основами на м’який приголосний -еви, -ови (конéви, кон’óви), в ор. в. одн. -ом, рідше -ем (кон’óм, дошчéм), в місц. в. одн. -і, -и (на дýб’і, у к’інци́), у дав. в. мн. -ом, -ем, -ім (конíм, конéм. кон’óм), в ор. в. мн. -ами, -еми, -ема, -іма (гост’ами, гост’еми, гост’ема, гост’іма), у місц. в. мн. -ох (на з’ат’óх; так само і множинні іменники — на грýд’ох, на двéрох); в) с. р. колишніх іменників t-основи — у род. в. одн. -(ат’)і, -(ат’)а, -(ат)а (тел’áт’і, тел’áт’а, тел’áта), у дав. в. одн. -(ат)у, (ат’)у, (ат)ові; в ор. в. одн. -(ат’)ом, -(ат)ом; 2) у прикметниках наявність стягнених форм у наз. в. одн. ч. р. (дóбри), дав. і місц. в. одн. ж. р. (мóлоді ‘молодій’, так само — ад’єктивні займенники); асимілятивні зміни при творенні форм вищого ступеня порівняння прикметників (молóч:и); 3) у числівниках — формальна структура числівників одéн. йідéн, йедéн, шти́ри, одинáйціт’ (йединáйц’ік’); форма ор. в. двумá; творення складених числівників за моделлю піўтрет’á, піўчвертá, девйідес’éт’ (девидес’ек’), двíста і двáсто; 4) у займенниках — збереження давніх енклітичних форм дав. в. ми ‘мені’, ти ‘тобі’; відмінкових форм — знах. в. нéго ‘його’, ор. в. неў, тоў ‘нею’, ‘тією’; вказівного займ. тамтóй ‘той’; 5) у дієвідмінюванні: інфінітив на -чи від дієслів з основою на задньоязиковий приголосний (пéчи, стри́хчи); формі 1-ї і 2-ї ос. одн. теп. ч.: л’éйу, л’éйіш, 3-ї ос. одн. і мн. теп. ч. з кінцевим т (хóдит — хóд’ат); паралельне вживання закінчень 1-ї ос. мн. теп. ч. -мо і -м (несемо/несем, хóдимо/хóдим); нульове закінчення 2-ї ос. одн. теп. ч. атематичних дієслів (дас’, йіс’ ‘даси’, ‘їси’); паралельне творення форм 1-ї ос. одн. майб. ч. бýду брáти і бýду браў, 1-ї ос. одн. і мн. мин. ч. ходи́ў і ходи́ўйім, ходи́вем, роби́ли і роби́ли-смо; форми умов. сп. за моделлю даў бим, даў бис.

Специфіка Н. г. у словотворенні зумовлена: а) наявністю локальних афіксів -май, -мак (глушмáй, глушмáк ‘глухий’), -кут (ліўкýт ‘лівша’), -уйемци (покрадуйéмци ‘крадькома’); б) функціональним посиленням окр. афіксів -иск(о) (л’óниско, віўси́ско ‘поле після льону, вівса’), -анк(а) (барабол’анка ‘листя картоплі’), -ал’ник (копал’ник ‘копач’). До лекс. особливостей належать: стрих, ви́шки ‘горище’, молóчник, горнéц ‘глечик’, нец’ки ‘ночви’ та багато ін.

Н. г. ліг в основу пд.-зх. (галицького) варіанта укр. літ. мови (див. Західноукраїнська мовно-літературна практика), його риси широко відбиті у мові худож. л-ри, фольклору.

»» zpět (nahoru) na mapu dialektů

Лемківський говір.

ЛЕМКІВСЬКИЙ ГОВІР, західнокарпатський говір — один з арх. говорів карпатської групи південно-західного наріччя. Поширений на крайньому заході укр. етномовного ареалу у зх. р-нах Закарп. області, Східнословац. краї (Словаччина) і Жешув. воєводстві (Польща) (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721). Утворився у 14 — 16ст. внаслідок переселення людності з Надсяння (Сяноцької і Перемиської земель). На сході межує з бойківським говором і закарпатським говором, на півдні і заході — зі словацькими, на півночі — з польс. говорами. Лемківським діал. анклавом є східнолемк. острівна говірка жителів сіл між Стрижевом і Кросно (їх називають замішанцями). Територіально Л. г. накладався на етногр. зону Лемківщини, співвідносну з етногр. групою українців лемків та їх підгрупою — замішанцями. Після 2-ї світ. війни значна частина лемків була примусово переселена на пн.-зх. землі Польщі, у зх. та пд.-сх. області України, що зумовило інтенсивну трансформацію лемк. переселен. говірок у нових діал. умовах. Тривалі та інтенсивні контакти Л. г. з західнослов’ян. діалектами зумовили появу багатьох його специф. ознак. У своїх осн. рисах Л. г. становить єдність, хоч помітно диференціюється на різних структур. рівнях. Однією з істот. ознак Л. г. є сталий (слабо динамічний) наголос — на другому від кінця слова складі, за винятком сx. говірок з рухомим (динамічним) наголосом (вóда, дóхыж). Наголошений вокалізм має кілька типів структури, найбільш поширені з яких:



Його специфікою є розрізнення [е] : [ы], яке сягає давньої опозиції [і] : [ы]; наявність рефлексів давніх [о], [е] в нових закритих складах як [ÿ], наявність лабіалізованого о]. Особливістю наголошування зумовлені незначні відмінності між наголошеним і ненаголошеним вокалізмом; специфіку ненаголош. вокалізму визначають: укання — перехід [о] во], [у] під наголосом і в ненаголош. позиції перед складом з голосним високого підняття [і], [у], а також перед [ў], перед складом з [а] (на дуоруозі, пуотік, знуоў, пуолуола); перехід [е] в [и] переважно у позиції перед м’яким приголосним (вир’х, типир’); вимова на місці давніх [ы] та [і] як [ий] (колий ‘коли’, гусий ‘гуси’, ідий ‘іди’); розвиток давнього [е] як [у], [ÿ] (вечÿр ‘вечір’, т’утка ‘тітка’); розвиток давньої сполуки -ьр- як -ир-, -ыр- (гырміт ‘гримить’, дырва ‘дрова’, хирбет ‘хребет’) та -ьл- як -ыл- (былха ‘блоха’). У ділянці консонантизму найважливіші особливості зводяться до реалізації ознак твердість/м’якість, менше — дзвінкість/глухість, а також до окр. поширених у говірках замін одного звука іншим. Л. г. розрізняються інтенсивністю вияву м’якості [ц’], [дз’], [с’], [з’], внаслідок чого можливі протиставлення типу [c’’] : [c’] : [c]; у частині говірок наявні лише м’які [ч’] і [дж’]; тоширене заступлення [т’’], [д’’] на [ц’’], [дз’’] (ц’агне < т’агне, дз’’іц’’ми < д’’іт’’ми; окр. говіркам властиве пом’якшення передньоязикових та губних приголосних перед давнім [е] (т’еп’ир, с’ево ‘село’); одночасно в ін. говірках відома втрата м’якості [т’], [н’], [с’], [ц’] у кін. слів (кін ‘кінь’, вес ‘весь’), відсутність [р’]. У кін. слова в багатьох говірках дзвінкі приголосні оглушуються, переходять у глухі відповідники (мет ‘мед’). Звук [л] у позиції перед лабіалізованим голосним заступається звуком [ў] (пўух ‘плуг’, а перед нелабіалізованими голосними — звуком [в] (вава ‘лава’, ц’івий ‘цілий’); звуки [в], [ў] у позиції прийменника і префікса часто заступаються ін. звуками — [г] перед дзвінкими приголосними (гдова ‘вдова’), і [x], [ф] перед глухими (x коморі ‘в коморі’, фчора ‘вчора’). До важливих морфол. особливостей належать: наявність давнього закінчення в наз. в. мн. іменників ч. р. (парібци, войаци); закінчення у прикметниках і займенниках прикметникового типу у наз. в. мн. (здоровы); закінчення -ом в ор. в. одн. іменників та узгоджених з ними прикметників, займенників (добром жоном, тобом); в ор. в. одн. прикметників та займенників часто фіксується закінчення форм двоїни — -ма (тыма, більша, котрыма); у род. в. одн. прикметників ж. р. нерідко виступає усічена форма -ой замість -ойі (великой, славной); при дієвідмінюванні у сx. лемк. говірках зберігається давня сполука губний приголосний +j (купйу, робйат); складені форми майб. ч. дієслів творяться переважно від дієслова бути і кол. дієприкметника (буду робив), зрідка — від цього ж допоміжного дієслова й інфінітива (будéме вйазáти); наявна словотв. частка да замість де (дахто, дакому); поширені прийменники к та його варіанти ік, ґ, іґ, ку, ґу (к лісу, ґу нам), пред, през ‘через’, ‘без’ (през готар ‘через межу’) та ін.

Синтакс. особливості: прийменник + іменник зі значенням знаряддя дії в ор. в. (орати c пўугом, пише c пером); конструкцій прийменник о + іменник у місц. або знах. в. н’ім знайу, о два дни, о холоды, о кривих лабах).

Лекс. і семант. особливості Л. г. значною мірою зумовлені тісними зв’язками з сусідніми словац. і польс. говірками, а також зв’язками з українськими надсянським говором і закарпатським говором; до специфічно лемківських належать лексеми гомбалка, гомбачка ‘гойдалка’, ґрул’і ‘картопля’, жидлик ‘кварта’ (пити воду), керпці ‘постоли’, криж, марадик і ракош ‘копи’ (снопів на полі), кукуріца ‘кукурудза’, мишпергач ‘летюча миша’ та ін.

Різні структурні рівні Л. г. відбито в лінгв. атласах (Stiber Z. Atlas językowy dawnej Łemkowszczny, кн. 1 — 8. Łódź, 1958 — 64; Ганудель З. Лінгв. атлас укр. говірок Сх. Словаччини, т. 1 — 2. Пряшів, 1984-89; АУМ, т. 2. К., 1988; Латта В. Атлас укр. говорів Сх. Словаччини. Братислава, 1991), описових працях (І. Верхратського, В. Гнатюка, З. Штібера, В. Курашкевича, Р. Райнфуса, О. Горбача, І. Зілинського, В. Латти, О. Лешки, М. Лесева, 3. Ганудель, М. Штеця та ін.), у діал. словниках (Вархол Н., Івченко А. Фразеол. словник лемк. говірок Сх. Словаччини, Пряшів, 1990). Риси Л. г. широко представлені в пам’ятках писемності різних жанрів, починаючи з 16 ст., — ділових документах, ориг. і перекладних конфес. текстах, худож. л-рі; записах фольклору. У 30-х і 90-х рр. 20 ст. були спроби кодифікувати Л. г. з метою викладання у школі (М. Приймак. Лемківський словничок. 1933; Лемківський буквар. 1933; Перша лемківська читанка, 1934; М. Хомяк. Перша граматика лемківського языка. Лєґніца, 1992; Його ж. Лемківська Граматика для діти. Лєґніца, 1992).

»» zpět (nahoru) na mapu dialektů

Степовий говір.

СТЕПОВИЙ ГОВІР — один з новожитніх говорів південно-східного наріччя, найпізніший за часом формування, найбільший за територією поширення. Охоплює пд. р-ни Кіровогр., Дніпроп., Луг. областей, Крим; окр. р-ни (крім зх.) у Микол. і Одес. областях, Запоріз., Донец., Херсон. області; в Краснодар. краї Росії; окр. говірки у пд.-сх. частині Румунії (дельта Дунаю). Межує на півночі з середньонаддніпрянським говором, на пн. сході — із слобожанським говором, на пд. заході — з рум. і молд. говірками, на пн. заході — з поділ. говірками, на сході — з рос. говірками (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721).

С. г. активно формувався у 17 — 19 ст. на середньонаддніпр. і слобожан. діал. основі, з вкрапленнями говірок пн. і пд.-зх. типів. У різний час зазнав впливу рос., болг., молд., частково — серб., грец., нім. говірок. У межах С. г. невиразно виділяються наддніпр., західностепові і південнобессараб. говірки. Фонет. систему С. г. характеризують такі риси: 1) наголошений вокалізм шестифонемний:



ненаголошений вокалізм п’ятифонемний, варіативний, може мати такі типові структури:



2) помірне укання — переважно перед складом з наголошеними í, ý у більшості говірок (тоубí, зоузýл’а); як зворотне до укання гіперичне окання (очи́теил’); 3) спорадично обнижеш вимова [і] різного походження як [и] (рил’á, фигýра); 4) регулярний розвиток [ę] як [а], зрідка — як [е], [и], [і] (колóд’ез’, дéв’іт’); 5) неоднаковий розвиток [ě] — переважно як [і], зрідка — як [и], [е], [о], [у] (ди́рка, ц’ул’увáти); 6) відносно рідке вживання протетичних приголосних (вýлиц’а, йіржáти, але óстрий, ýса); 7) пом’якшена вимова [ч’] (курч’á, ч’ужи́й); 8) зміна функц. навантаження окр. фонем: [р’] — у наддніпр. говірках (р’ама), [р] — у західностепових (зорá, гарáчий); в окр. говірках вживання [ф] зам. [хв] (фали́ти, фіст) і [x] зам. [ф] (хунт); 9) неоднаковий розвиток сполуки губний приголосний +j (здорóвл’а, здорóвйа); 10) відсутність в окр. словоформах чергування задньоязикових приголосних г, к, x з шиплячими і свистячими приголосними (на дорóг’í, рук’í); 11) перед глухими і в кін. слова дзвінкі приголосні оглушуються (т’áшко, міх ‘міг’); 12) заступлення [т’] на [к’] в окр. словах (к’íсно, к’íсто).

Наголос у С. г. динамічний; особливістю зх. говірок є збереження пд.-зх. типу наголошування займенників (мóго, твóго); в окр. говірках зміна наголосу лексикалізована (полоўни́к, сорокови́й, уз’áли та ін.).

Особливості словозміни С. г.: 1) при збереженні протиставлення твердого й м’якого різновидів відмінювання іменників виразний вплив твердого різновиду на м’який і мішаний (дав. в. — з’áт’ові, товáришові, ор. в. ковал’óм, пáл’ц’ом); 2) у частині говірок спостерігається розподіл уживання паралельних закінчень род. в. одн. іменників І відміни: під наголосом -и (гори́, нори́), не під наголосом -і (хáт’і, хмáр’і); 3) зрідка у говірках зберігаються давні закінчення род. в. одн. іменників III відміни -и (рáдости, сóли); 4) в ор. в. одн. іменники І відміни можуть мати паралельні закінчення -ойу, -ейу, -ой, -ей (земл’óйу, душóй); 5) помітний вплив закінчень іменників ч. р. на іменники ж. і с. р. у род. в. одн. (хат’íў, ноч’íў, озéр’іў, тел’ат’іў); 6) паралельні закінчення широко відомі в іменниках колишніх t-основ: у род. в. -ати, -ат’і, -а (тел’áти, тел’áт’і, тел’а), дав. в. -у, -ату, -атов’і, ор. в. -ам, -ом, -атом; 7) паралельні закінчення властиві ор. в. множинних іменників (сáн’ми — сáнами, гóн’ми — гóнами); 8) у ряді говірок збереглися форми двоїни іменників ж. р. при числівниках два, три, чоти́ри (три йам’і, ч’оти́р’і корзйн’і); 9) відсутність у формах непрямих відмінків особових займенників приставного [н] (кóло йéйі, на йóму); 10) у наддніпр. говірках поширені нестягнені форми займенників — мойóго, свойóго; 11) при дієвідмінюванні виразна тенденція збереження структури основи — кінцеві приголосні д, т, з, с у 1-й ос. одн. теп. ч. переважно не чергуються (крут’ý, вóз’у); 12) можливе паралельне закінчення 3-ї ос. одн. теп. ч. — зрідка з кінцевим [т’] (рóбит’, хóдит’), але переважно без кінцевого [т’] (рóбе, нóсе).

Синтакс. особливості С. г.: 1) вираження іменної частини складеного присудка у формі наз. в. (він був хаз’áйін); 2) широке використання прислівника де у ролі обставини місця дії замість куди (де йдеш?); 3) переважання безприйменникових конструкцій ор. місця над прийменниковими по + ім. у місц. в. (йíхати степом, пливти́ водóйу); 4) приєднання підряд. означальних речень до головного сполучними словами шо, котрий, де.

Лекс. особливості С. г. мають здебільшого вузьколокал. характер, часто зумовлені міжмовними контактами різного часу, напр.: бакáй ‘вибоїна, яма’, каби́ц’а ‘пічка у дворі’, кирд ‘велика отара овець’, ґард ‘споруда на річці для лову риби’, киргáн ‘лодник на березі річки, озера для зберігання риби’, вáда ‘рівчак для поливання городини’ та ін.

С. г. досліджували С. Габ, О. Горбач, П. Гриценко, Й. Дзендзелівський, В. Дроздовський, Т. Заворотна, О. Миртов, А. Москаленко, А. Мукан, Я. Нагін, В. Негрескул, Г. Пелих, Т. Поляруш, А. Поповський, І. Приймак, С. Самійленко, Т. Сікиринський, З. Сікорська, Л. Терешко, В. Чабаненко, Б. Шарпило, Т. Шевченко, M. Шумко, Б. Юрковський та ін.

»» zpět (nahoru) na mapu dialektů

Слобожанський говір.

СЛОБОЖАНСЬКИЙ ГОВІР — один з новожитніх говорів південно-східного наріччя укр. мови. Поширений у пд.-сх. р-нах Сум. і Харків., пн. р-нах Луг., а також на суміжних землях Росії (пд. р-ни Курської, Бєлгородської, Воронезької та пн.-зх. р-ни Ростовської областей Росії). С. г. значною мірою накладається на істор. територію Слобідської України; межує на сході з південнорос. говірками, на півдні — зі степовим говором, на заході — з середньонаддніпрянським говором (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721). Сформувався в основному у 16 — 17 ст. внаслідок взаємодії і дальшого розвитку переселенських середньонаддніпр., східнополіс., частково поділ. та південнорос. говірок, структурний зв’язок з якими простежується досі. С. г. внутрішньо здиференційований мінімально. Фонет. систему С. г. характеризують такі осн. риси: 1) наголошений вокалізм шестифонемний, варіативний:



другий тип поширений у зоні безпосереднього контакту з південнорос. говірками; 2) ненаголошений вокалізм варіюється залежно від ступеня збереження осн. виявів фонем і може мати такі типові структури:



Зрідка у пн. говірках С. г. визначається нейтралізація [а] : [о] акання (малакó); 3) зміна [о] > [оу], [у] укання помірне — переважно перед складом з наголошеним í, и́, ý, зрідка — ó, á (cуобí, боули́т’, пужáр, хоумýт); як протилежне до укання виникло вторинне гіперичне окання — зміна [у] > [уо], [о] (одовá, кор’íн’ ‘курінь’); 4) непослідовні зміни давніх фонем: [ě] > [і], [и], [е], [о] (хр’ін і хрон, хр’ен, ц’ілувáти і цилувáти, целувáти); [ę] > [а], [і] (колóд’аз’ і колóд’із’); 5) нерегулярний розвиток окр. сполук, зокрема губний приголосний + j: а) збереження даної сполуки (ви́мйа), б) втрата j з наступним пом’якшенням губного приголосного (ви́м’а), в) поява на місці j епентетичного [н’] (ви́мн’а), нерегулярні зміни звукосполук в окр. словоформах (чети́ргі, чоти́р’і, чгіти́р’і, ч’ти́р’і; тоб’í, тиб’í, теб’í, т’іб’і); 6) переважно знівельована вимова пом’якшених приголосних перед [і], що походить з [ě], [о], [е] (ст’іл, д’ід), у пн. говірках зберігається протиставлення пом’якшеної вимови перед [і], що походить з [ě], і непом’якшеної — перед [і] з [о] (тік, лій і д’ід, с’іно); 7) паралельний вияв .] і [л] (л’óжка, мал.éн’ка і лóжка); 8) посилення функц. навантаження [р’] (р’áма, комóр’а); 9) пом’якшена вимова окр. шиплячих: .] у позиції перед наголошеним голосним .ýдо, ч.и́стий), у пн. говірках .] (лош.á); 10) спорадична відсутність протетич. приголосного [в] (уж, ýхо, од:áти); 11) поширення на місці давньої фонеми [м’] сполуки [ми’] перед а з [ę] (пóлумн’а, сімн’á); 12) в окр. словах поширена заміна [т’] на [к’] (к’íсто, к’існи́й), [д’] на [й] (йáтеил’ ‘дятел’, свáйба) і [й] на [д’] (с’ід’бá); .] на [н] (манéн’кий); 13) дзвінкі і глухі приголосні здебільшого протиставляються, зрідка відзначається оглушення дзвінких перед глухими і в кін. слова.

Наголос у С. г. динамічний; особливістю окр. говірок є пересунення наголосу в поодиноких словоформах (грáбки, хворóст, жайворóнок, шчáвел’, цéбер, к’íс’:а, за н’огó).

Словозміні С. г. притаманні: 1) протиставлення твердого і м’якого різновидів відмінювання іменників, проте спостерігається уніфікація за твердим різновидом (кон’óм, долóн’ойу); 2) наявність паралельних закінчень у род. в. одн. іменників с. р. колишніх n- і t-основ (ви́мйа і ви́меин’і, ви́меини, теил’á і теил’áти, теил’áт’і); 3) паралельні закінчення у род. в. множинних іменників (грóшей і грóш’ій); в дав. в. мн. (кóн’ам і кóн’ім); в ор. в. одн. іменників с. р. колишніх t-основ (тел’áм, тел’óм, тел’áтом), ж. р. (рукóйу і рукóй); в ор. в. мн. іменників ч. р. (дубáми і дубáм); у місц. в. мн. (на кóн’ах і на кóн’іх); 4) у пн. говірках наз. в. мн. прикметників — стягнена форма (чужи́, дóбри); 5) у цих же говірках у непрямих відмінках займенників — форми без приставного [н] (за йóго, йéйу); 6) паралельні форми род. в. займенника та (тійéйі і тийéйі, т’íйі, тóйі, той, тей); 7) форма інфінітива на -ти, -т’, зрідка — -т (ходи́ти, ходи́т’, ходи́т); 8) поширення форми 1-ї ос. одн. дієслів теп. ч. без чергування кінцевого приголосного основи (вóз’у, нóс’у, хóд’у; кінцевий приголосний [д] може зберігатися або ж змінюватися на [дж], [ж] (вóд’у, вóджу, вóжу); 9) результати взаємодії І і II дієвідмін (3-ї ос. одн. хóдит’ і хóде; 3-ї ос. мн. нóс’ат’ і нóс’ут’).

Виразною синтакс. особливістю С. г. є паралельне вживання конструкцій типу пасý конéй і пасý кóн’і, іти́ за водóйу і іти́ води́ та ін.

У словотворі наявні локальні суфіксальні утворення (лівýша, ліўшáк ‘лівша’, глушпéй, глушпéт ‘глухий’), морфемно видозмінені лексеми (огýд ‘гудиння’).

Лекс. особливості С. г. представлені локальними словами, як напр.: лáманка ‘бительня’, кобýшка ‘глечик’, ри́га ‘клуня’, хоб’íт’:а ‘відходи після молотьби колосків’, степ, неудóбиц’а ‘цілина’, кóбеиц’, р’áбеиц’ ‘яструб’, в’ідволож ‘відлига’, с’івеирко ‘холодно’, полов’ід’:а ‘повінь’, наки́дка, наст’íл’ник ‘скатерка’, звід ‘криничний журавель’, хáлаш ‘будівля для реманенту’ та ін.

С. г. досліджували О. Безкровний, О. Вєтухов, К. Глуховцева, Н. Гринкова, Г. Денисевич, А. Дульзон, Л. Лисиченко, О. Миртов, А. Сагаровський, В. Собинникова, Г. Солонська, Б. Шарпило.

»» zpět (nahoru) na mapu dialektů

Західнополіський говір.

ЗАХІДНОПОЛІСЬКИЙ ГОВІР, волинськополіський говір — один із старожитніх говорів північного наріччя. Охоплює територію майже всієї Волинської і пн.-зх. районів Ровенської областей, а також Берестейщини і Пінщини в Білорусі. До нього тісно прилягають надбузькополіські говірки (відомі в науці під назвою підляські), що побутують на лівобережжі р. Західний Буг, тягнучись уздовж нього смугою 40 — 50 км до р. Нарев.

Пн. межа З. г. — з білорус. мовою, часом не зовсім чітко виявлена, з численними перех. укр.білорус. говірками; на сході вона проходить з пн. на пд. від гирла р. Стир до перетину річкою Горинь держ. кордону України і далі по Горині, а з місця її найб. зближення зі Стиром — по цій річці у напрямку на Луцьк; зх. межа — приблизно по Західному Бугу, на зх. узбережжі якого також наявні окр. укр. говірки; пд. межа перетинає із заходу на схід нас. п. Володимир-Волинський — Луцьк до межі зі Стиром. Уздовж цієї лінії на пн. тягнеться досить широка (місцями до 100 км) смуга перех. говірок на північноукр. основі (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721).

З. г. постав унаслідок найдавнішої колонізації цієї території різними етн. елементами. Очевидно, пн. (поліська) частина істор. Волині етнічно споконвіку відрізнялася від південної, яку охоплює сучас. волинський говір, що зумовлювалося різними природ, умовами. На території, яку охоплює З. г., за давньорус. літописом, жило східнослов’янське плем’я бужан, яке пізніше стало називатися волинянами. Бужани первісно входили до племінного об’єднання дулібів. З. г. відповідає пн. частині Червенської землі, яка охоплювала течію Стира, але не доходила до Горині. Отже, межа між середньополіським і західнополіським говорами повністю відповідає істор. даним. Також істор. чинниками зумовлена відмінність берестейських говірок від решти говірок З. г. (волиняни перейшли р. Прип’ять і освоїли тер. майбутньої Берестейщини). Виділення надбузьких говірок у З. г. пояснюється давнім етн. зв’язком цієї території з Наддністрянщиною і багатовіковим перебуванням у складі Польщі. З. г. характеризується рядом специф. ознак у фонетиці, граматиці й лексиці. Найхарактерніші фонет. риси говору: 1) відповідно до етимологічного [о] в новозакритих складах під наголосом виступають здебільшого монофтонги [у], [и], [і], [іи] (кун’, вул, кин’, вил, кіин’, віил, кін’, віл та ін.), хоч у пн. говірках цієї групи, а також у надбузько-поліських зустрічаються ще й дифтонги [уо], [уе], [уі], (вуол, муой, вуел, муей, вуіл, куін’ та ін.), які помітно витісняються монофтонгами, зокрема й [ÿ] (вÿл, мÿй та ін.); 2) на місці етимологічного [е] в новозакритих складах під наголосом також виступають звичайні монофтонги [у], [ÿ], [и], а частіше [і] (прин’ýс, прин’ÿс, прин’íс, жíнка, піч, шіст’, с’ім та ін.), хоч у надбузько-поліських говірках зустрічається ще дифтонг [іе] (хміел’ та ін.); 3) давній [Ђ] як у наголошеній, так і в ненаголош. позиції заступається тепер монофтонгом [і] (сн’іг, с’іно, л’іс, л’ісá та ін.), хоч у ненаголош. позиції може бути й [и] (мишóк, писóк та ін.), проте в ряді говірок, зокрема в деяких північніших і в надбузько-поліських, під наголосом зустрічається ще й дифтонг [іе] чи [ие] (с’и́ено, л’іес, т’и́есто та ін.); 4) у ненаголош. позиції [е], [и] зближуються (сеилó, теипéр, пос’íйиш та ін.); 5) ненаголошене [о] зближується з [у] (гуолýбка, куожýх та ін.); 6) поширені звукосполуки [гі], [кі], [xi], поряд з [ги], [ки], [хи], зокрема в пн. частині цих говірок (рокí, мурахí, нóчі та ін.); 7) дзвінкі приголосні в серед. слів перед глухими і в кін. слова втрачають повністю або частково свою дзвінкість (сóлотко, сóлодко, д’íжка, моурóс, сат та ін.); 8) поширеність приставних приголосних [в], [г] (гоувéс, гóко, вýлиц’а, вýсил’ниц’а та ін.); 9) у більшій частині говору наголош. звук а після м’яких і шиплячих приголосних переходить в е (вз’еў, д’éкувати, т’éжко, душ’е); 10) у пн. частині говору в е переходить наголошений а після й (йéма, йéгода, йéблуко).

Граматичні риси З. г.: 1) поширеність закінчення -ови, -еви в дав. в. одн. іменників ч. р. (си́нови, брáтови, дýбови, конéви та ін.); 2) наявність закінчення в дав. і місц. в. одн. іменників ж. р. як м’якої, так і твердої групи (ви́шни — на ви́шни, ли́пи — на ли́пи та ін.); 3) уживання паралельних закінчень -ам, -ах і -ом, -ох у дав. і місц. в. мн. іменників ч. р. (волáм — волóм, столáм — столóм та ін.); 4) наявність інф. форм на -ти і -чи, як у пд.-зх. діалектах (ходи́ти, носи́ти, могчи́, пеи(к)чи́ та ін.); 5) наявність складених форм майб. ч. недок. в. типу буду ходи́ти і му ходи́ти; 6) у ряді говірок, зокрема в надбузько-поліських, поширені складені форми майб. ч. типу ходи́лис’мо, ходи́лис’те, а також ходи́лихмо, бýл’іхмо (у деяких надбузько-поліських); 7) поширеність, як і в пд.-зх. діалектах, іменникових утворень із суфіксом -иско відповідно до утворень із суфіксом -ишче в ін. поліських та пд.-сх. діалектах; 8) наявність ряду синтакс. конструкцій, спільних з пд.-зх. діалектами (типу нас булó двох, мен’í боли́т’ головá тощо) та ін.

Особливістю З. г. є нашарування на пн. діалектну основу пд.-зх. діалектних рис. Найбільше пд.-зх. особливостей — у надбузьких говірках, найменше — у берестейських і пінських.

»» zpět (nahoru) na mapu dialektů

Середньополіський говір.

СЕРЕДНЬОПОЛІСЬКИЙ ГОВІР, правобережнополіський говір — один з трьох говорів північного наріччя. Поширений на півночі Київ., Житом. та Рівн. областей. Відокремлюється від волин. говірок умовною лінією, що проходить на північ від Рівного, Новограда-Волинського, по верхів’ю р. Уборті — на північ від Житомира — по правому березі р. Ірші — на північ від Києва до злиття р. Остра з Десною на лівобережжі Дніпра. Зх. межа, що розділяє волин. (західне) і середнє Полісся, проходить по лівобережжю Горині, відступаючи від річки на захід, і вздовж Горині піднімається до Прип’яті. Сх. межею служить Дніпро. Пн. окраїна С. г. простягається вздовж укр.-білорус. кордону (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721). Фонол. різноманітність С. г., на відміну від пд. говірок, стосується гол. чин. вокалізму, який має переважно семичленну структуру:



з невеликими острівними ареалами, де залишилися дифтонги, та шестичленну структуру:



в якій ê розвинулося на місці о в новозакритих складах після зміни першого компонента дифтонга: порвêг (поріг), стêл і ствêл (стіл), лопухвêв (лопухів), а також з е: с’êм (сім). Закриті голосні ô та ê мають фонол. статус і протиставляються відкритим голосним як самост. фонеми: д’êн’ ‘подінь, сховай’ — д’ен’ ‘день’, пôл’шча ‘розвідувальні бджоли’ — Пóл’шча ‘Польща’.

С. г. властиві такі фонет. особливості: послідовна нейтралізація в ненаголош. позиції протиставлень ě, е — е: с’êн’і — сенéй, ос’êн’н’і — óсені; ä (із ę), e — е: с’йáто — свети; сéла — селó; ô (із ō) — ō (із о та ъ): сôк — сóк’і, сом’і — сом; перехід а в е після й: йáловка — йеловчýк ‘підросле теля’.

Морфол. особливості С. г.: у род. і місц. в. одн. та в наз. в. мн. іменників І відміни м’якої і мішаної груп під наголосом виступають континуанти Ђ-закінчення (багáто головн’ê, поломáл’іса тройн’ê), а в ненаголош. позиції рефлекс -и (немá дóл’і, вôн на пóл’і, мéж’і). Та сама закономірність і в наз. в. мн. іменників ч. р. II відміни м’якої і мішаної груп: драгл’ê ‘холодець’, драбцê ‘драбина’, ковал’ê ‘ковалі’ — оплéн’і ‘частина повозки’, дрéгл’і, хлóпціи.

До розмежувальних пн.-пд. ізоморф належать стягнені форми прикметників ч. р.: дóбр’і, си́н’і; форми 2-ї ос. одн. дієслів нак. сп. без -й: б’і ‘бий’; архаїчні форми вищого ступеня прикметників: с’іл’н’êйш’і; відсутність закінчення -ов’і, -ев’і в іменниках ч. р. II відміни; відсутність приставного н- в займенниках 3-ї ос. (до йогó, у йейê).

Діалектна лексика формує острівні ареали, що членують С. г. на кілька говіркових груп: верхньославечанську: мармýл’ ‘наріст на дереві, на тілі’, нáмозкол’ ‘деревна заболонь’; середньоушанську: сýмеж ‘злиття річок’, óкорок ‘відземок деревного стовбура’; верхньоушанську: грýшина ‘крушина’, чередá ‘черінь грибів’; говіркову групу біля злиття річок Уші, Норині і Жерева: кул’бáка ‘наріст на дереві’, гнилýша ‘трясовина’; жеревську: шалгýн ‘плетена корзина’, сýноздка ‘поперечна глиця борони’, середньоубортську: брикýн ‘пуголовок’, бамбул’áка ‘наріст на дереві’; іршанську: чвáковина ‘драговина’, лути́ц’а ‘сосна, багата смолою’ та ін. Ця лексика найчастіше відома на невеликій території.

»» zpět (nahoru) na mapu dialektů

Середньонаддніпрянський говір.

СЕРЕДНЬОНАДДНІПРЯНСЬКИЙ ГОВІР — один з архаїчних говорів південно-східного наріччя, його генетичне ядро. Охоплює центральноукр. ареал серед. течії Дніпра, поширений у пд. р-нах Київської, пд.-зх. р-нах Сум., Черкас., Полтав., пн. р-нах Кіровогр. і Дніпроп. областей; межує на півночі з середньополіським говором і східнополіським говором, на сході — зі слобожанським говором, на півдні — зі степовим говором, на заході — з подільським говором і волинським говором (карту говорів української мови див. на окр. арк., с. 720 — 721). Внутрішню, відносно незначну диференціацію С. г. зумовлює поширення явищ, типових для південно-західного наріччя і північного наріччя; ряд виразних рис мають правобережночеркас. та східнополтав. говірки. С. г. структурно близький до нової укр. літ. мови. Фонет. систему С. г. характеризують такі риси:


1) шестифонемний наголошений вокалізм:


2) ненаголошений вокалізм залежно від ступеня збереження осн. виявів фонем може мати такі типові структури:


3) поширеними є зміни ненаголошених фонем [е] > [еи], [и] (сеилó, пóпил, пóгриб), в частині говірок [е] > [ае] (таепéр, маенé); переважно у східнополтав. говірках відзначено зміну [и] > [еи], [е], (чоботеи); [и] > [иі], [і] перед складом з наголошеним í (мінí); укання — зміна [о] > [оу], [у] переважно перед складом з наголошеними í, ý, рідше и́ (оуб’íд, муги́ла, учкýр); 4) переважно у пн. говірках давня фонема [о] в новоутв. закритих складах змінилася на [і] непослідовно, тому тут відзначено форми воз, кóстка. порóг, рáдост’; 5) нерегулярний розвиток давніх фонем: [о] як [е], [и] (либодá, лескотáти) та [а] (переважно перед складом з наголошеним á пагáний, ганчáр); [ę] як [і] (колóдíз’); [ě] як [о] (хрон); 6) у частині полтав. говірок поширений особливий вияв [л] — ясенний або альвеолярний .], т. з. напівм’який «полтавський»: (бул.á, мол.окó, ходи́л.и); 7) наявність протетич. приголосних в, г, й (ворáти, гискáдра, Гадéса, йіроплáн); у пн. говірках протетичні часто відсутні (узóл, ýхо); як гіперичне до протези явище спостерігається втрата початкових етимол. приголосних (орóх ‘горох’); 8) більшості говірок властиве пом’якшення приголосних д, т, з, с, н перед і, що походить з давніх о, е; немає такого пом’якшення у частині сусідніх з подільськими правобережних говірок; 9) збереження опозиції м’яких і твердих приголосних т ~ т’, ц ~ ц’, p ~ р’, а для частини говірок і ж ~ ж’, ш ~ ш’, ч ~ ч’ у позиції перед а (лош’а, волóч’ат’); посилення функц. навантаження [р’] (р’áма, гр’ад, гончáр’); 10) ослаблення функц. навантаження африкат [дз] > [з] (звін, зéркало), в окр. говірках зворотний процес (дз’аб ‘зяб’, дзалéний ‘зелений’); [дж] > [ж] (хóжу, сижý); зміна звуків [ґ] > [г] (дзи́га, гýдзик); [ф] > [x], [кв], [хв], [п], [в], [м] (квартýх, хвáбрика, хóрма); 11) різнотиповість розвитку давніх сполук губний приголосний +j: а) збереження цієї сполуки (свйáто, жáбйачий), б) зрідка — втрата j з наступним пом’якшенням губного приголосного (жаб’ачий) і без пом’якшення (свати́й), в) поява на місці j вторинного епентетичного приголосного н’ (полуми’а, ми’акий): 12) зміна сполуки ви на мн (рíмний), сполуки чн на шн (помішни́к); 13) в окр. словах заступлення [т’] на [к’] (к’існи́й, к’íсто); 14) протиставлення дзвінких і глухих приголосних переважно зберігається; у частині лівобережних говірок відбувається оглушення дзвінких перед глухими і в кінці слова (одтказати). Наголос у С. г. динамічний, особливості його вияву часто вирізняють групи говірок; у правобережних говірках парокситоновий наголос займенників (мóго, твóго, тóго), числівника (однóго); особливістю цих же говірок є наголошування на закінчення дієслів (підé — підéм), подвійне наголошування деяких іменників (дрóва — дровá); пересунення наголосу характерне для пн. говірок (рунó, см’іт’:á), зрідка для південних (вузóл).

Специфіку С. г. у граматиці становлять такі риси: 1) у дав. в. одн. іменників ч. р. в більшості говірок переважають закінчення -ові, -еві (бáт’кові, конéві), тоді як у пн. говорах — -у (дýбу, гáйу); 2) здебільшого зберігається протиставлення твердої і м’якої груп іменників, проте у ряді говірок відбувається уніфікація за твердим різновидом (товáришові, кон’óві, гáйом, топóл’ойу); 3) у род. в. одн. іменників ж. р. виступає закінчення -и (сóли, рáдости); 4) у східнополтав. говірках у дав. і місц. в. мн. іменників з наголосом на основі зберігаються закінчення -ім, -ix (кóнім, на кóніх), а іменники колишніх t-основ у дав. в. одн. мають паралельні закінчення -ові і -ат-ові (тел’óві і тел’áтові); 5) у род. в. мн. ім. ж. р. мають різні закінчення: нульове та -іў, -иў, -оў (баб і бабíў, сестéр і сестри́ў, стріх і стрíхоў); 6) паралельні форми мають вказівні займенники та, ц’а у род. і ор. в. одн. (тóйі, тéйі, тíйі і тійéйі, тíйу, тóйу, тéйу і тійéйу), у непрямих відмінках з паралельних уживанішими є форми йім, на йóму, на йій, ніж з приставним [н] (ним, на ній); 7) у пн. говірках поширена стягнена форма прикметника (краси́ви, молоди́); у сx. частині лівобережних говірок твердий різновид відмінювання заступається м’яким (чóрн’ій ‘чорний’, б’íл’íй ‘білий’, на гáрн’іх); паралельні форми присвійного прикметника з флексією та (мáтеирини і матеириін’і); 8) інфінітив має форми на -ти і -т’ (ходи́ти і ходи́т’), у полтав. говірках — і на (ходи́т); 9) у більшості говірок у 1-й ос. одн. регулярне чергування д — ж/дж, т — ч, c — ш, з — ж, зд — ждж, ст — шч (води́т’ — вóджу), яке не властиве частині пд. і сx. говірок (вóд’ý, крут’ý; так само і при творенні дієприкметників — вóд’аний, прóс’аний); 10) у частині говірок 3-я ос. одн. теп. і майб. ч. має паралельні форми з кінцевим -т’ і без нього (хóде і хóдит’); 11) форми 3-ї ос. одн. дієслів І дієвідміни з основою на -j бувають усічені (слýха, зна) і повні (слýхайе, знáйе); 12) те саме дієслово може виступати із закін. І і II дієвідмін (вóз’ат’ і вóз’ут’, тóч’ат’ і тóч’ут’); 13) майб. ч. виражається двома формами (бýду роби́ти і робитиму).

В лексиці С. г. велика кількість локальних утворень, невідомих чи малопоширених в ін. діалектах, напр.: кл’уйдéриво ‘дятел’, збóрник ‘очіпок’, пшíнка, пшини́чка ‘кукурудза’, леилéка, лилéґа ‘чорногуз’, парóк ‘сніп соломи для покриття даху’, мажáра ‘великий віз’, конóшок ‘мала дитина’, гайшáн ‘розбишака’, вагани́ ‘ночви’, рíпа ‘картопля’ та ін.

»» zpět (nahoru) na mapu dialektů

čerpáno z http://litopys.org.ua/ (http://litopys.org.ua/ukrmova/um.htm), např. http://litopys.org.ua/ukrmova/um166.htm

Ukrajina.tv   » » Ukrajinština  » » Mapa dialektů